Підбори Байдена для путінських чобіт
Андрій Іларіонов, якого так люблять запускати в ліберальні етери, що оповили пострадянський простір, виявив спільне бажання Путіна з Байденом запхати ОРДЛО в Україну. Мовляв, брязкання російської зброї біля наших кордонів та зустрічі американців із росіянами в Європі проходять за одним задумом. Нібито Вашингтон і Москва на Ельбі, що витікає з женевського Леману, побраталися, вирішивши спільно утихомирювати «київський нацизм» на чолі з Зеленським. Загальна мета юрми дипломатів та військових Сходу та Заходу – мир у Європі. Так думає Іларіонов і з цим нічого не вдієш. Кожна публічна людина має право нести нісенітницю. Принаймні, вона має користь для студентів, які вивчають маніпуляції в риториці та логіці. Знатимуть, що таке релятивістська помилка, прийоми звернення до анонімних авторитетів, апеляція до невігластва тощо.
Але в іларіонівських спічах є і раціональний мотив, що розкриває сутьність деяких імперців, які виїхали з Росії, але пов'язані з нею загальними ідейними тельбухами. У ці дні, коли Путін отримав по фізіономії від Китаю за Казахстан, і від США та НАТО за Україну, до нього потягнулися руки з примочками від своїх, які мешкають серед чужих, тобто ліберальної інтелігенції, яка втекла на Захід з невідомих міркувань. Тут і Володимир Пастухов із Лондона: «народжений в імперії не може не бути імперцем». І Ніна Хрущова з Нью-Йорка: "New York Times нагнітає військові пристрасті, як Соловйов", і деякі інші менш розкручені стримери. Всі вони акуратно відривають підбори від штиблет Джо Байдена, непомітно підбиваючи ними путінські чоботи, щоб персони виглядали рівновеликими. Навмисно чи випадково, але висновки політологів та лекторів синхронізуються зі знаменитим путінським виправданням пакостей: «всі так роблять». Всім політикам властива брехня і схильність до зради. Усі спецслужби перуть у «новачку» труси політичних опонентів, усі захоплюють чужі території. Усі однакові, хіба що кремлівська влада пахне трохи гірше, ніж інші. Такий сенс їхніх коментарів до подій останніх днів. Ніна Хрущова запевняє своїх слухачів, що начхати на міжнародне право Лаврова навчив Джон Болтон. Андрій Іларіонов перетворює Женеву на Мюнхен, Володимир Пастухов не бачить різниці між спочившою навіки Британською імперією і Російською Федерацією, яка мріє про четвертий Рим. Все це здається пересмикуванням у межах встановлених рамок, але загальна картина змінюється, як буває з будь-яким полотном, зверху якого пишуть інший сюжет. Глядач не повинен здогадатися про первісний задум.
