Плата за гегемонію
Минулий рік в Ірані закінчився масовими протестами, що охопили більшу частину країни. Були зіткнення з поліцією і силами безпеки, більше 20 людей убито, заарештованих налічувалося понад 4 тисяч.
Влада декларувала поступки, обіцяла переглянути підвищення цін на соціально значущі продукти харчування і, треба ж у нафтовидобувній країні, майже дворазове збільшення вартості бензину. Якоїсь миті здалося, що протести затихли, і влада може продовжувати колишню політику. Однак проникливі оглядачі передбачали, що все це нагадує затишшя перед новими протестами. Так і сталося.
Наприкінці січня і початку лютого протести поновилися. Причому спектр вимог істотно розширився, але це ще не все. Якщо на попередньому етапі протестували переважно перси з міської бідноти у центральних регіонах і на півдні, то нині вони охопили національні окраїни. Змінився і соціальний склад учасників протесту. Тепер у перших рядах середній клас - студенти, офісні працівники, торговці і більш великі бізнесмени. Цікаво, що в протестах бере участь усе більше жінок, які не згодних носити хіджаби, що закривають обличчя, і вимагають рівних прав з чоловіками.
Звідси зміна вимог. Не тільки боротьба з безробіттям, серед молоді воно становить близько 40%, але також політична зміна режиму, припинення зовнішньополітичних авантюр і їх оплати за рахунок іранців.
Характерно, що поновилися протести в адміністративному центрі Південного (Іранського) Азербайджану місті Тебризі. Там протестанти у центрі скандували гасла проти духовного лідера аятоли Алі Хаменеї. Потім протести перекинулися у центр металургійної промисловості та головне місто провінції Хузестан. Його населення більше одного мільйона осіб і більшу частину жителів складають араби. Далі протести поширилися на центр країни в місто Неджефабад. У провінції Лурестан на заході Ірану, більша частина населення лури, які говорять мовою лорі, близькою до фарсі, вже два тижні триває страйк залізничників, які вимагають підвищення зарплати і поліпшення умов праці. Неспокійно, і вже давно, у Східному Курдистані.
Після укладення атомної угоди і часткового розблокування іранських вкладів у західних банках країна отримала більше $100 млрд. У Тегеран кинулися бізнесмени і представники світових корпорацій, насамперед нафтових і газових. Однак далі чемних розмов справа не просунулася. Зате отримані кошти були спрямовані на ракетну програму та інші витрати військово-промислового комплексу, на фінансування операцій у Сирії, Ємені, на підтримку Хезболли в Лівані і на півдні Сирії. Підтримка сирійського президента Асада котує іранському бюджету понад $8 млрд на рік, понад мільярд американських грошей йде Хезболлі, скільки з'їдає Ємен і підтримка шиїтів у країнах Перської затоки та Іраку, точно невідомо, але в будь-якому разі дешево це не коштує.
Іранський режим постав перед дуже важкою дилемою. Здобута настільки складним способом гегемонія виявилася дуже дорогою штукою. Військові витрати перевищили всі можливі розміри і стали абсолютно непосильними для дуже відсталої і в чомусь навіть архаїчної іранської економіки. При порівняльних характеристиках населення і практичній відсутності родовищ вуглеводнів сусідня Туреччина має обсяг ВВП удвічі більший, ніж Іран і рівень життя набагато вищий.
Виникло класичне перенапруження економіки і фінансів, які відбиваються у соціальній сфері. Розрив між витратами на гегемонію, протистояння з більш багатими монархіями Перської затоки при слабкій та нерозвиненій економіці неминуче мав призвести до зростання внутрішньої напруженості.
Додамо до цього екологічні проблеми, які у чомусь переходять у катастрофу. Найбільше на Близькому Сході озеро Урмія висохло на 95%. При цьому на його березі стоїть третє за величиною місто країни Ісфахан. У ньому проживає півтора мільйона людей. У більшості іранських міст жителі змушені користуватися привізною водою. У села її привозять цистернами. Урожайність падає, виробництво продовольства знижується, відповідно його імпорт зростає, що також вимагає грошей і валюти. Селянство убожіє, села порожніють, зате кількість міської бідноти стрімко зростає. При цьому населення країни за рік збільшується на один мільйон осіб.
Хоча ціни на нафту і зросли, але доходи від вуглеводнів далеко не покривають усі зростаючі витрати. До того ж Іран змушений у межах договору ОПЕК+ обмежувати зростання видобутку нафти і відповідно не отримує необхідного прибутку від її експорту.
Додамо до цього корупцію, що просякла весь державний організм від верху до низу. Рахунки дочки Хаменеї перевищили $17 млрд. Силова опора режиму - Корпус вартових ісламської революції (КВІР) - являє собою державу в державі. Йому належать не тільки елітні військові частини і спецназ, військові бази, але також підприємства, банки, фонди, родовища корисних копалин, об'єкти інфраструктури. Значна частина доходів від нафти йде у КВІР.
Другий варіант - припинити зовнішньополітичні авантюри, підтримку шиїтських терористів і відвертих бандитів і перекинути вивільнені кошти на розв’язання нагальних економічних, фінансових, екологічних і соціальних проблем.
Судячи з усього, іранські лідери до цього не готові і навіть не розглядають таку можливість в принципі. Радник з міжнародних справ Хаменеї і колишній міністр закордонних справ Алі Акбар Велаяті заявив, що іранський регіональний вплив «неминучий» і керівництво країни не має наміру стримувати свою експансію на Близькому Сході.
У чомусь іранське керівництво можна зрозуміти. Стільки сил і грошей витрачено на регіональне домінування, що відмовитися від нього, значить - зрадити саму ідею перської гегемонії, до якої правлячий клас прагнув навіть не роки, а століття. І ось тепер мети майже досягнуто, майже пробито шиїтський коридор через Ірак і Сирію до Середземного моря, іранський флот готується отримати базу на узбережжі десь у районі Латакії, доводиться зважувати варіанти, відмовитися від усього цього. У кого завгодно піде голова обертом.
Внутрішні проблеми Ірану дуже швидко отримають міжнародний вимір. Уже доводилося відзначати, що політичне і економічне напруження Тегерана практично миттєво відбивається на московській політиці не тільки в Сирії, але також і в спробах Кремля просунутися на північ Африки.
Ще більше нервують у Дамаску і керівники Хезболли в Лівані і на півдні Сирії. Без іранської підтримки фінансами, зброєю і людьми вся ця конструкція під ударами Ізраїлю, курдів і сирійських опозиціонерів впаде як картковий будиночок. Далі настане черга Іраку, і на Близькому і Середньому Сході принципово зміниться геостратегічна ситуація.
Поки ж іранські лідери вирішили не йти на поступки протестувальникам. Для придушення опору режим буде спиратися на КВІР, бо зміна внутрішньополітичного устрою насамперед вдарить саме по цій структурі. Відповідно мулли і генерали КВІР не зупиняться перед будь-яким кровопролиттям, аби не віддавати владу. Свого часу лідер ісламської революції в Ірані аятола Хаменеї сказав, що шах упав, бо не був готовий пожертвувати ста тисячами життів. «А ми - готові». З того часу в Ірані нічого не змінилося.
І тим не менше нинішній режим в Тегерані не вічний. Його падіння може відбутися раптово і для когось у Москві, Дамаску і Бейруті буде дуже неприємним сюрпризом.
