Попередження Лукашенку та Заходу
Кремль погрожує анексією Білорусі
Невдача з розширенням «русского мира» в Україні анітрохи не охолодила завзяття його натхненників та організаторів. Навпаки, їхня агресивність дедалі більше зростає. І це закономірно.
Визнати свої невдачі Кремль не хоче і не може. Психологія начальника Росії та його найближчого оточення визнання сформованих міжнародних реалій категорично заперечує, розглядаючи такий факт як прояв слабкості. Як неодноразово розповідав Путін у різних аудиторіях, слабкому російському ведмедикові вирвуть кігті, відправлять гуляти в такому вигляді тайгою.
Якщо курс анексій стикається з дедалі більшою протидією з боку України, то в Білокам’яній вважають, що адекватною відповіддю буде ще більша агресивність і відвертий шантаж найближчих сусідів. Тим паче, що вони поводяться зовсім не так, як Кремлю хотілося б. Тож стоїть завдання приведення найближчих союзників до спільного московського знаменника.
Судячи з усього, для демонстрації своїх намірів і посилення шантажу зараз було обрано Білорусь.
Ще на початку свого правління Путін раптом перейнявся посиленою інтеграцією Росії та Білорусі. Причому на умовах входження суверенної країни у вигляді шести або семи суб’єктів до Російської Федерації. Тоді пропозицію, що наробила багато галасу, було сприйнято як спосіб тиску на Мінськ з метою зламати опір реалізації проекту Митного союзу. Зустрівши публічну відсіч з боку бацьки Лукашенка, Кремль дещо змінив тон. Однак було запропоновано запровадження єдиної валюти, звичайно, російського рубля й розміщення емісійного центру в Москві. Тоді білоруському лідерові вдалося настільки затягнути цей процес, що тепер про це в Москві й не згадують. Не в тому становищі російський рубль, та й уся російська економіка.
Після початку агресії проти України Росія опинилася в дипломатичній, частково економічній та фінансовій ізоляції. Розгортання агресії на Донбасі викликало розбрат у стані союзників. Ні Білорусь, ні Казахстан однозначно не підтримали Росію, наполягаючи на територіальній цілісності держав. На теренах СНД Москві досить складно всім нав’язати свою волю.
На засіданні Ради міністрів закордонних справ країн СНД у Бішкеку на початку квітня було підготовлено проект документа про незгоду з санкціями проти Росії. Передбачалося, що після підписання на нараді його буде направлено до ОБСЄ. Однак Узбекистан, Азербайджан, Туркменістан та Молдова відмовилися його підписати. На їхню думку, Росія порушила Будапештський меморандум, який гарантував територіальну цілісність України. Хоча документ було підписано Росією, Вірменією, Казахстаном, Білоруссю, Киргизією й Таджикистаном, сам факт відсутності загальної підтримки московської політики в наявності. Вірменія, Киргизія і Таджикистан сидять на російській фінансовій голці й не можуть голосувати інакше. Мінськ і Астана мають власні економічні інтереси, які серйозно зачіпають санкції проти Росії. Хто більш вільний, не підтримують московську агресію.
В руках Кремля не так багато можливостей змінити ситуацію, що утворилася. Одну ми вже вище обговорювали, друга полягає в продовженні нагнітання атмосфери й шантажу сусідів ближніх і дальніх.
У московській діловій газеті «Взгляд» було опубліковано статтю «Минску пора определяться» журналіста Едуарда Бірова. Суть її досить проста. «Настав час визначатися, і стало зрозуміло, що Україна як проміжна квартира закінчилася, і треба обирати — ти з Майданом і Заходом чи з ополченням і Росією ... З Білоруссю може вийти те саме й навіть з тією самою кров’ю, якщо керівництвом і народом не буде чітко зроблено вибір на користь однієї зі сторін — на користь своєї домівки в «русском мире». Причому вибір саме імперський і принциповий — не просто відсидітися у помешканні й боятися посваритися з кожної зі сторін, при цьому навіть заробляючи на санкціях проти Росії, а влитися в Росію територією і душею, встати з нею в один стрій, розділити з нею її тяжкий хрест».
І далі ще крутіше і відвертіше. «Возз’єднання історично російських земель з Російською Федерацією — це не примха Москви, не імперські замашки, це історична необхідність ... Збирання земель — це не якась примха Путіна, а об’єктивна необхідність. Зрозуміло, що зробити це краще не порушуючи міжнародні домовленості й дотримуючись юридичних нюансів». Не вийде з їх дотриманням, як у випадку з Україною та анексією Криму, то нічого. Така собі історична необхідність. І ще одне. Аксіомою серед російських патріотів вважається, що із Заходом ні Мінську, ні Києву ніяк бути не можна. Не існуватимуть ні Україна, ні Білорусь. А з Росією — обо’язково, але теж без самостійного існування. Обов’язково у складі імперії. Виходить, що жодної різниці немає. Дивлячись на наших західних сусідів все ж краще податися до Європи.
На появу такого штибу матеріалу в не дуже значному московському виданні можна було не звертати особливої уваги. Мало хто і що напише. Папір, як кажуть, все терпить. Однак події останнього періоду показують, що нічого випадково в цілковито контрольованій московській пресі не з’являється. Запущено пробну кулю і не просту. Вона має багато цілей як усередині Росії, так і поза нею.
Перший адресат, звичайно, Мінськ і президент Лукашенко. Судячи з усього, Москву серйозно зачепило його нещодавнє інтерв’ю медіахолдингу Bloomberg. У ньому він заявив, що в Росії багато політиків, які «мислять по-імперськи й іншого не бачать, окрім того, що Білорусь має бути таким собі північно-західним краєм ... На це ми даємо конкретну відповідь: ми не будемо північно-західним краєм ... Але я ще раз підкреслюю: хто б не прийшов до нас з мечем, той від меча й загине ... Ми будемо воювати проти європейців, американців, росіян — кого завгодно, якщо вони поставлять собі за мету завоювати цей шматок землі, на якому мають жити білоруси».
Якщо відволіктися від войовничо-оборонної риторики білоруського президента, то сенс його висловлювань дуже простий. Мінськ буде проводити ту політику, яку вважає за потрібне, і думка Кремля враховується, але під нього не підлаштовується.
Природно, що такий примхливий союзник Москві не потрібен. У Першопрестольній таких не терплять. Тому поспішили з відповіддю. І попередженням. Знай міру і не надто відчувай себе самостійним. Інакше почнуть до Білорусі просочуватися «ввічливі чоловічки». До того ж кримський досвід вже є, а на білоруській території є російські військові бази та об’єкти. В іншому випадку в газеті «Взгляд» ясно окреслили можливе майбутнє Лукашенко. У кращому випадку губернатора білоруського автономного федерального округу. За типом Севастополя.
Другий адресат — червоно-патріотичні радикали, які дедалі більше незадоволені повільною розбудовою «русского мира». Внутрішні складнощі штовхають Путіна та його оточення на жорсткість відносин із Заходом. Ось таким оскаженілим патріотам і вказують на можливий другий об’єкт експансії в процесі «збирання земель російських». У Москві не вірять у самоідентифікацію українців і тим паче відмовляють у цьому білорусам. Тож анексія Білорусі для таких патріотів виглядає вельми простою справою. І це дуже влаштовує Кремль.
Третій адресат — Захід і Європа насамперед. Продовження політики санкцій дуже дратує російське керівництво. Хоча в Євросоюзі висловлюються різні думки із цьогоприводу, проте жодних надій щодо їхнього скасування і навіть послаблення на разі немає. Навіть так звані «російські клієнти» типу Греції не можуть вибиватися з загальноєвропейської колії. Тим паче, що Росія не може представляти, зокрема, для Афін хоча б якусь альтернативу. Борги Греції такі, що кілька мільярдів від Москви проблему не вирішують, навпаки, від такої допомоги їх стане ще більше.
Залишається йти з давно знайомою картою російської дипломатії — шантажем. Сенс дуже простий. Якщо Європа разом із США не почнуть вести з Москвою справжні перемовини за типом Ялта-2 або чогось на кшталт цього, то розпочнеться розширення агресії вже на територію Білорусі. З подальшим її включенням, зрозуміло, що на основі так званого референдуму, до складу Росії. Тим самим відбудеться вихід на старий радянський кордон по річці Буг. Відповідно, до Варшави та Берліна стане набагато ближче.
Наскільки реальними є московські плани анексії Білорусі, сказати важко. Однак повністю ігнорувати таку можливість не можна.
Свого часу Європа, передусім Німеччина, не вірили в агресивність Росії і вважала Кавказьку війну 2008-го прикрим непорозумінням. Тоді здали Грузію й отримали зрослу агресивність Москви. Нині її зупинити набагато складніше й і витратніше.
Шантажист завжди розраховує на м’якість і піддатливість об’єкта шантажу. Зустрівши належну відсіч, він швидко йде убік. На разі ж належної відсічі з боку Заходу Москва не відчуває. І це проблема усієї Європи, якщо вона хоче жити в мирі та спокої. Гарантією їх будуть територіально цілісні Україна та Білорусь. Все дуже просто.
