Праворуч (ліворуч) підеш - і що там знайдеш?
Москва. 1991, 19 серпня. Путч.
Так трапилось, що того дня я перебував у Москві. Транзитом з Локарно, з кінофестивалю. Прилетіли напередодні, мене підвозила Нея Зоркая, знаменитий кінознавець. Точніше, зять її. Я запитав його, як тут справи?
- Да все хорошо,- бадьоро відповів він.- Горбачев в Крыму отдыхает, все путем…
І додав, що випив з ранку пляшку горілки, зарядився, мовляв. Я з острахом подивився на мокре полотно шосе, потім на зятя-водія: його обличчя було незворушним. «Жартує, мабуть»,- спробував я заспокоїти себе. Тим більше, що теща, Нея Марківна (супероригінальна була особистість), не виявила жодних ознак занепокоєння.
Цей епізод запам’ятався: слизько і підозра, що не без хмелю. Утім, доїхали без пригод, кермувальник не підвів.
Прокидаюсь наступного ранку: ух, заколот, путч, танки на вулицях. Я одразу помчав на Київський вокзал, купив квитки додому - собі і режисерці Олені Єршовій, яка так само вертала з того самого фестивалю. Потом зустрілися з нею, як і домовлялися напередодні. До від’їзду часу було неміряно, пішли блукати центром Москви.
Боже правий, а щось не побачили ми заколотників. Натомість на вулиці Горького, а ще ближче до Кремля - на Манежній площі, кілька протестних мітингів. Оратори «клеймили» путчистів, Янаєва сотоварищи. А один звернувся із закликом: каждый, кто честен, мусить йти до Будинку уряду, бо ж очікується його штурм (а там Борис Єльцин і його команда, які проти путчистів). Ми з Оленою чесно попрошкували, пішки, до місця грядущих подій.
Біля будинку Моссовета (самий центр міста) ми побачили картинку, яка не потрапила в кадр ні ТБ, ні фотокорів (принаймні, я не бачив). З’явилась колона БТРів, вона зупинилась і з машин повистрибували солдати. Чіпляючи на себе автомати, встромляючи в них магазини з патронами і досилаючи патрони в канал самого «Калашникова». Я рвонувся поближче, цікаво ж…
Олена спробувала мене зупинити, але моя вроджена, думаю я нескромно, допитливість перемогла і я опинився у двох-трьох метрах від автоматників. Тільки продовження не було - стояли БТРи, стояли бійці - вочевидь вони просто демонстрували народу (а його вже зібралось чимало), що, мовляв, «не балуй»!
Пішли ми далі, десь біля 16-ї години опинились біля Будинку уряду Російської Федерації. Картинка була цікавою. Падав дощ, кілька куп людей (їх було десь із 300 осіб), накрившись парасолями вслухались у «ворожі голоси» - «Голос Америки», ВВС та інші оповідали про те, що відбувається у Москві. Люди, в центрі столиці СРСР, вірили тільки тим джерелам, а не власним очам…
Потому дощ призупинився, людей побільшало, на балконі з’явився голова тодішнього російського уряду Борис Силаєв (Єльцина ми не побачили) і, не надто обираючи слова, повідомив, що владу в СРСР захопила банда злочинців. «Но ничего у них не получится, победа будет за нами!» - запевнив Силаєв.
Людей усе ж було вочевидь недостатньо для оборони «об’єкту». Чи то дощ відваджував, чи народ очікував… Уже наступного дня по телевізору я побачив значно більше людей. Словом, якби тоді путчисти спробували захопити урядовий будинок, у них би напевно що вийшло. А ми з Оленою загриміли б у московську каталажку. Чи загинули смертю хоробрих.
Тільки ж не склалося увійти нам в історію. Ніяких подій далі не відбувалося, а нам уже час був рушати на Київський вокзал, на потяг. Не без жалю залишили той простір - так цікаво! Найцікавіше, що я не відчував найменшого страху: ні танки, ні БТРи, ні «Калашникови» не справляли враження. Думаю, на інших так само.
Наступного дня, 20 серпня, тодішній голова Спілки кінематографістів України Михайло Бєліков зібрав спілчанське керівництво, я коротко переповів, як очевидець, про те, що бачив у Москві.
Потому ми всі підписали текст протестного звернення до влади від кінематографістів. Усі, за винятком одного (його прізвище й не запам’яталось), хто сказав, що варто бути обережнішим. Та подібні заклики й сумніви вже нікого не зупиняли. Все покотилось… 24 серпня Україна стала суверенною державою - спершу тільки де-юре, хоча і не де-факто. Тільки то вже інша історія.
