Про Бабченка і конформізм
Ситуація навколо Бабченка складається негарна, хоча й симптоматична. І певною мірою викривальна. Я не про спецоперацію, яку українська влада презентувала так незграбно, що питань на разі більше, ніж відповідей. Я про реакцію російської ліберальної спільноти. Черевиків не встигла вона зносити за два дні, а любов зі сльозами на очах вже змінилася на обурення з незадоволеним примруженням. Хоча і перше, і друге зрозуміло.
Та істерична реакція на звістку про смерть Бабченка, якою відзначилися у перший день, по суті, всі статусні ліберали Росії, не мала жодного стосунку ні до любові, ні до Бабченка. Це був привід висловити свою відразу до путінського режиму, який убив свого чергового критика. Всі ми ходимо в ореолі прицілу жорстокого Кремля. А в рамках російської культурної традиції, коли мертвий перетворюється майже на святого, будь-які словесні надмірності нібито є легітимні. Та й ми пам’ятаємо, до речі, що багато православних святих нічим, окрім мученицької або дивної смерті, іншими подвигами прославитися не встигли.
У разі Бабченка ситуація була іншою. Він був настільки різкий і непримиренний, що ця непримиренність викликала відчуття незручності, посиленої почуттям провини: Бабченко дорікав не тільки (і навіть не стільки) Кремлю (що взяти з убогого), скільки російському суспільству, звинувачуючи його в боягузтві та слабкості. Смерть самозваного пророка наче зрівнювала ситуацію: висловлюючи обурення його вбивством, статусний ліберал великодушно визнавав перевагу позиції Бабченка, так, він був сміливіший, був радикальніший, ніж ми. Але при цьому контрабандою отримував і підтвердження своєї правоти: Бабченко вимагав неможливого, тому він мертвий (і я ллю сльози, засуджуючи це підступне вбивство), але я живий, і продовжую свою боротьбу. Зрозуміла позиція, пояснювана, рівень героїчного адреналіну в крові у кожного різний.
Але ось Бабченко ожив в орнаменті з вельми незграбно скроєної версії про запобігання його вбивству. Я не про те, що версія української влади брехлива, я про те, з якою швидкістю змінилася інтонація і фокус погляду статусного ліберала. З’явилася довгоочікувана можливість поквитатися. Адже відповідати людині, яка раз по раз ризикує більше, ніж ти, ніяково. Що сказати: притримай коней, не жени щодуху, не знищуй мою цілком усвідомлену позицію, в якій неприйняття путінського режиму поєднується з бажанням зберегти свій соціальний статус при ньому. І зберегти інтелігентне обличчя.
До речі, нічого злочинного. Бути поміркованим лібералом, навіть якщо з цієї поміркованості ти стрижеш купони (або не стрижеш, а просто зберігаєш якусь подобу стійкості), нічим не менш ганебно, ніж бути гвинтиком путінського механізму. Загалом стійкий соціальний простір характеризується якраз складністю і різноманітністю соціальних стратегій.
Втім, у чому незручність? У тому, що позиція, яку займає Бабченко, рідкісна, а значить (якщо вірити на слово Паскалю), особливо цінна (чудова, його мовою). Російський соціум завжди був виразно обережний, боягузливий, часом підлуватий, таким і залишається. Ще раз: річ не в тому, що по-справжньому буйних, як Бабченко, мало. А в тому, що занадто багато розумних, освічених лібералів, які начебто все розуміють, але навчилися жити, зберігаючи обличчя і не ризикуючи при цьому практично нічим. Це давня і найбільш апробована стратегія інтелігентного існування в Росії: так було за радянської влади, так відбувається і сьогодні. Звичайна стратегія успіху в тоталітарному або авторитарному режимі, вимога геройства і самопожертви, з якою постійно виступав Бабченко, занадто жорстоко, чи що, для тих, хто героєм себе не відчуває (і має на це право).
Що ж негарного знайшов я сьогодні у тій обережній критиці, з якою статусні ліберали зустріли звістку, що їхній зоїл Бабченко живий, але став частиною невиразної спецоперації, що не викликає розуміння? На разі, переважно, критикують не Бабченка, а якщо його, то за те, що дав втягнути себе, журналіста, в операцію спецслужб зі стійким пропагандистським запахом. Критикують, власне кажучи, самі ці спецслужби. Причому ця критика йде від тих, хто не може критикувати українську державу, для якого в ліберальній картині світу зарезервовано полюс жертви і правди. А це означає, що піддаються критиці окремі люди, які з волі випадку опинилися на чолі цієї держави (випадок критикувати завжди можна), але які при цьому раз по раз демонструють свою неспроможність.
Але за усією цією цілком собі правомочною критикою стоїть теж цілком зрозуміле бажання звести рахунки. Поквитатися із тим, хто підривав довіру суспільства до нашої позиції «крок вперед — два кроки назад», кому неприємні були викриття Бабченком нашої вигідної для кар’єри обережності, хто чекав насправді, коли цей ригорист підставиться. І він неминуче підставився.
Усі більш-менш розуміють, в якій ситуації Бабченко опинився. Рвонув в еміграцію, де його максималізм настільки ж небезпечний для умовного радіо «Свобода», як і для будь-якого іншого ліберального проекту, в якому розуміння меж дозволеного — є основа правил гри. Те, що Бабченко вирішив погодитися на участь в інсценуванні замаху на нього, говорить лише про те, наскільки його положення було, загалом, безвихідним. Спецслужби країни, яка єдиною погодилася йому допомогти, самі попросили про допомогу. Людина розумна, він приблизно розумів рівень ризику. Розумів, як зустрінуть ту аргументацію, якою його забезпечили, але виходу по суті справи не було. Відмовляти всесильним спецслужбам, якщо ти претендуєш на статус біженця (і нічого іншого просто немає), складно.
Природно, що в сьогоднішніх обставинах сказати все це Бабченко не може, та й не цілком зрозуміло, наскільки він сам усвідомлює береги тієї ситуації, в якій опинився . Він цілком міг підозрювати, що в результаті цього інсценування його просто реально замочать для більшої переконливості. Він обрав цей шлях, вибір у будь-якому разі був, безумовно, вимушений.
Але для його численних критиків і тут є шанс факультативного підтвердження своєї правоти. Радикалізм позиції, який демонстрував Бабченко, розраховано на короткий термін. У радикалів взагалі зазвичай не дуже довге життя, принаймні, в її активній фазі. Те, що Бабченко опинився там, де опинився, для статусного ліберала додатковий бонус: не будь реалістом, вимагай неможливого. Будеш вимагати неможливе, неможливого зажадають і від тебе. Причому, не в тих формах, в яких ти — мастак, а там, де ти слабкий, не впевнений, не знаєш, де підстелити соломку, всіма покинутий, нікому не потрібний. І що, він має рацію, а ми, обережні, ні?
Не знаю, чужа душа — темний ліс. Але очевидно, що без таких людей, як Бабченко, різких на слова, готових на смерть, вимогливих і незручних, російське суспільство буде пристосовуватися і пристосовуватися до нових і завжди схожих варіантів конформізму, за якого і лібералом можна залишатися, і від влади особливих утисків не мати. Конформізм вічний.
