Про деякі топ-проблеми
Революція, війна й українська ідентичність
У коаліційній угоді, про різні аспекти якої писало вже чимало авторів «Дня», міститься багато цікавого і навіть слушного. Проте немає там ані слова про українську національну ідентичність. Згадані, і не раз, «ідентифікаційні жетони» майбутньої поліції, але не знайшлося місця, щоб хоч побіжно сказати про той феномен, який є підґрунтям ефективного захисту національних інтересів та успішного проведення будь-яких реформ європейського спрямування, нехай то будуть економічні, політичні чи освітні. Адже, якщо громадяни України не ідентифікують себе з Українською державою і нацією, то вони сприймають такі реформи як щось нав’язане ззовні, а захист країни — як намагання посварити «братні слов’янські народам».
• Тим часом торік, напередодні Революції гідності, автор цих рядків опублікував у «Дні» низку статей, переважно написаних разом із Ігорем Лосєвим та присвячених «гарячим» проблемам доформування й переформування української національної ідентичності відповідно вимогам часу. У цих статтях читачам нагадувалася відома формула Михайла Грушевського, яка давала відповідь на питання, хто є українцями («...Всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю... А також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем, товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість рішає діло») та робився висновок, що в головному вона не застаріла, попри всі модерні та постмодерні концепції нації та національної ідентичності. Хоча, скажімо, значення мовного чиннику змінилося: далеко не всі сьогоднішні знані достойники культури, особливо городяни, «родилися і виросли з українською мовою на устах» — ця нерідко мова є результатом їхнього свідомого вибору у дорослому віці; з другого боку, як писали ми, «не всі, хто виявляє готовність захищати Україну зі зброєю в руках, розмовляють українською мовою вдома чи в побуті». Головне — це громадянська позиція, це беззастережна відданість незалежності України, це повага до української мови й культури, це, зрештою, кров — але не в сенсі її міфічної «чистоти» (апріорі неможливої для українських земель, які ще з часів Античності були європейським Пограниччям, де змішувалися етноси, але існували соціокультурні інваріанти, створюючи те, що Євген Маланюк звав «геокультурою»), а в сенсі готовності пролити її за Батьківщину.
• Нагадаю ще про те, що нашими головними теоретичними опонентами виступили прихильники постмодерних концепцій, згідно з якими кожен громадянин України (точніше, персонаж з паспортом такого громадянина) є апріорі українцем, тип його ідентичності — той чи інший різновид української ідентичності, і належить цей персонаж до української нації. Тим часом той-таки Грушевський не відлучав від українства й «несвідомих», як він писав, «наших земляків»; а от ті, хто начебто належить за походженням, але не хоче бути українцем, хто свідомо переходить до іншої національної спільноти, для Грушевського не вписувалися в коло власне українців. Але творець концепції української історіографії був для постмодерністів «застарілим»... З якогось дива нам закидали й те, що ми зводимо українську ідентичність до етнічності (хоча нічого схожого у цих статтях не було), з другого боку, казали й те, що ми недооцінюємо етнічність, мовляв, кожен, хто належить до «козацького роду», рано чи пізно відчуває поклик крові та стає свідомим українцем.
Як на мене, драматичні та трагічні події 2014 року розставили крапки над «і». Принаймні, в головному. З’ясувалося, що Михайло Грушевський мав рацію, коли наполягав, що в сенсі належності до українства саме «воля і свідомість рішає діло». Бо ж добре відомо, скільки персонажів із щиро українськими козацькими прізвищами воює проти України не тільки у бандитсько-терористичних зграях, а й у російських регулярних військах та серед «добровольців»; нещодавно, скажімо, батальйон «Дніпро-1» заявив про ліквідацію російського генерала Сергія Андрейченка, який координував диверсійно-терористичну діяльність спецслужб РФ у Приазов’ї. Якщо цей генерал і відчував поклик української крові, то тільки тієї, яку треба пролити в ім’я задоволення геополітичних амбіцій імперії Кремля...
• Інакше кажучи, практика нової Війни за незалежність (це яка вже за останні сто років?) уже переважно окреслила адекватні відповіді на ті виклики, які постали перед українською нацією в останні десятиліття. Проблема в тому, чи спроможні провідні політики, їхня інтелектуальна обслуга та партійні штаби зрозуміти ці відповіді, артикулювати і сформулювати їх.
Тим паче, що одна з топ-проблем, що залишилася з минулого року, це відсутність не те що загальноприйнятої, а хоча б прийнятної для більшості інтелектуального середовища формули української ідентичності, яка була б достатньо ефективною як теоретичний та практичний інструмент. Ясна річ, існує такий непоганий вимірювач українськості, як участь в АТО — як вояка чи волонтера-постачальника, але це може стосуватися десятків, максимум кількох сотень тисяч осіб. А інструмент такий потрібен хоча б тому, що надто багато політиків мріє стати «виразниками волі всіх українців». А хто в такому разі вони, ці українці? Ціною тисячних жертв доведено, що не всі особи з паспортами України є українцями, навіть у політичному розумінні. І Петро Порошенко апріорі не може бути «президентом усіх українців», бо досі для помітної кількості люду з прізвищем, що закінчується на «-ко», та українським громадянством утіленням усіх чеснот є В.В. Путін, а мрією — жити та померти у «великій Росії» чи, принаймні, у межах «русского мира». Чи є ці люди українцями — чи це такі собі фольксдойчі щойно згаданого «русского мира», які вимагають до себе відповідного ставлення?
На щастя, критерій практики за минулі місяці відкинув найбільш химерні ідеї розбудови оптимальної української ідентичності (а вони включали широкий спектр ідей — від доцільності формування кількох українських націй в одній федеративній чи конфедеративній державі до консолідації етнічної нації, в якій не буде місця «чужинцям» і яка матиме закріплені законами панівні позиції в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя). Хтось, можливо, і не проти провести «етнічну» чи «расову» чистку або виокремити галичан чи буковинців в окрему націю, але тепер вилазити з такими ідеями досить небезпечно — можуть викинути разом із ними до сміттєвого баку.
• Та й прихильників модних західних ліволіберальних моделей ідентичності в середовищі публічних інтелектуалів поменшало; вітчизняний досвід наочно довів, що ігрища з «безберегим мультикультуралізмом» небезпечні хоча б тим, що серед спектру начебто рівноцінних і рівноправних культурних форм і напрямків за конкретних українських умов обов’язково побутують більш чи менш замасковані радянські та російсько-імперські субкультури, які врешті-решт виливаються у погроми всього українського та розстріли тих, хто не згоден із домінуванням «русского мира». І як би не протидіяли формуванню загальнодержавної української ідентичності частина олігархату і керівники «оновленої» Партії регіонів, КПУ та дрібніших політичних сил, сьогодні їм це робити значно важче, ніж ще торік, коли сила влади була у їхніх руках.
• Але при цьому залишилася, підживлюючи «русский мир» на українських теренах, хоча й у значно зменшеному обсязі (дякуючи революції), об’єктивна спадщина колоніального й тоталітарного часу — починаючи від підсвідомих ментальних настанов, які сформувалися ще під час періодів поділу України між різними державами і закінчуючи істотно різними мірами економічної та культурної інтегрованості регіонів України до колишнього «всесоюзного» (зараз на 95% російського) простору. Гадаю, приклади цього наводити не треба, бо ж їх занадто багато, досить увімкнути телевізор, зайти у магазин чи пройтися містом, сповненим (якщо це не Галичина) радянської топоніміки. На щастя, в країні триває «ленінопад» і демонтаж монументів іншим вождям російських більшовиків; на лихо, в мізках певної частини митців й активістів ще панують провінційно-постмодерні дурощі, коли ленінські скульптури вдягають у вишиванки і щиро вважають це «альтернативним розв’язанням» проблеми долання комуністично-імперської символіки.
Такими самими постмодерно-провінційними дурощами були і жести з боку певної частини галицької інтелігенції, коли вона навесні добу (під телекамери) демонстративно розмовляла по-російськи, намагаючись цим спинити промосковських бойовиків на Донбасі; ці інтелектуали з якогось дива не збагнули, що мова високої російської культури так само чужа й 99% бойовиків, як й українська, що для них мова Путіна і Пушкіна — це принципово різні мови. Ще більшою дурницею, яка засвідчила категоричне нерозуміння деякими політиками необхідності подолання постколоніальних і посттоталітарних реалій, була ініціатива надати російській мові в Україні не просто «спеціальний статус», а щось більше: мовляв, «треба проголосити для російської мови статус захищеної державою мови». Інакше кажучи, держава Україна повинна була взяти на себе обов’язок дбати про збереження тієї ситуації, яку здобув «русский мир» на її теренах за три з половиною століття. Годі й казати, що така «ініціатива» вела до розколу країни й руйнації спроб творення такої модерної української ідентичності, яка б охоплювала хоча б 80—85% населення. Бо ж реально під цим захистом опинилися не двомовні чи російськомовні українські патріоти (з їхнього боку закиди про «утиски» мови Пушкіна, Герцена й Сахарова відсутні), а пропагандисти «русского мира» та його імперських цінностей, в системі яких Україні в кращому разі відведено роль фольклорно-шароварної Малоросії, а то й «благодатного юга России».
• На жаль, норми закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» щодо російської мови сформульовано так, що вони дають змогу місцевим кремлівським пахолкам за кілька років де-факто остаточно деукраїнізувати підконтрольну їм територію; власне, така деукраїнізація (і водночас деєвропеїзація) відбувається на наших очах, і треба шукати та знаходити інструменти для мінімізації таких процесів. Але чи усвідомлюють провідні політики це? Торік ми писали про «наявність в Україні Донбасу — одного з небагатьох регіонів СРСР, де справді працював «плавильний казан» і творилася «нова історична спільнота — радянський народ» (це стосується і Криму з його переважно переселенським населенням, а частково й великих портових міст Причорномор’я)». Схоже, багатьом «грандам» вітчизняної політики ніколи читати «День» (бо ж стільки «хлібних» питань треба «перетерти»), і вони проігнорували попередження...
• Ну, а про те, що за цей рік посилилася діяльність «кремлівських чекістів», спрямована те, щоб запобігти становленню української національної єдності бодай на рівні названих 80—85% дорослого населення, нагадувати не треба. Так, попри значно більші гроші й ресурси, що вкладають у це, віддача стала значно меншою, але яка частка успіху тут належить державним структурам і провідним політикам? Думаю, не надто значна. Самими ж лише силами структур громадянського суспільства, журналістів, учителів і науковців у цій сфері вирішального перелому не домогтися. Скажімо, «День» видав друком книжку найактуальніших сьогодні статей на історичну тематику «Україна Incognita. ТОП-25». Але такого роду книжок має бути десятки, і до написання їх слід залучати не лише вітчизняних авторів, а й притомних російських, білоруських, польських, французьких, британських дослідників і публіцистів. Адже вони мають, скажімо, помітну популярність у поранених бійців АТО, які перебувають у шпиталях, та й у фронтовиків, які перебувають на лінії «перемир’я», теж. Тут не обійтися без допомоги того великого бізнесу, який хоче зберегти свою свободу та перспективу розвитку на європейському векторі. Так само, як і в формуванні українського телепростору, звідки буде безжально вичищено «русский» мир у всіх його проявах (не російську мову як таку, а те, що пов’язано з апологією російсько-радянського імперіалізму). На це потрібні гроші не менші, ніж на побудову стіни на кордоні з РФ, а, може, ще й більші. Але віддача буде просто неміряною. Адже французам у роки Другої світової війни допомогла не «лінія Мажино» (німецькі танки її обійшли і рушили на Париж), а Жанна Д’Арк, її незламний дух, що закликав до боротьби за вільну країну. Інакше кажучи, та невловима «французькість», яка вела на бій війська генерала де Голля та партизанів-макі Руху Опору, була виплекана справді великою культурою цієї країни. Тож від того чи іншого способу розв’язання проблем української ідентичності залежить майбутнє України (як держави і країни).
