Про «гібридну» солідарність
Реакція всього світу на паризьку трагедію контрастує з байдужістю європейців до трагедії української
Ось цікаво: одні й ті самі люди називають Путіна нікчемністю й висловлюють упевненість, що кремль стоїть за терактом в Парижі. Отака всюдисуща й всемогутня нікчемність. Думаю, самому Путіну це має подобатися. Йому рівною мірою вигідна й недооцінка його здібностей, і віра в необмеженість його можливостей.
І справді, якщо комусь й на руку паризька трагедія, то це кремлю. Західні політики вже називають Росію партнером у антитерористичній боротьбі. Путін вельми близький до отримання статусу, який був би проміжним у його русі до позиції світового гегемона. В умовах наростаючої нестабільності лідери Заходу можуть визнати його гарантом миру та стабільності в Східній Європі, зробити гегемоном регіональним.
Говорять також і про те, що те, що сталося, укріпить позиції крайнє правих на чолі з Марін Ле Пен. І взагалі, всього кремлівського фашінтерну в Східній Європі. Без соціологічних даних міркувати на цю тему навряд чи варто. Варто, проте, зауважити, що прямої залежності може й не бути. Крім того, навіть якщо лепенівці виявляться при владі, їм доведеться діяти в рамках інституційної демократії. І аж ніяк не очевидно, що у них знайдуться способи приборкання тероризму.
Щоправда, дедалі голосніше лунають голоси про нездатність західної демократії протистояти терористичному кошмару. На це є відповідь. Черчилль, Рузвельт, Кенеді, Рейган, Тетчер бачили своє завдання у тому, щоб довести: демократія здатна здолати будь-яке зло, залишаючись демократією. І довели.
Зараз вибору немає: доведеться знову доводити. Інакше — відмова від цивілізаційної ідентичності, яка погубить демократію, але не здолає тероризм. Та й не кожна диктатура успішно протистоїть тероризму — від франкістської Іспанії до сьогоднішньої Туреччини прикладів не злічити. Росія в тому ж ряду.
Але якщо зовсім вже зневірилися в демократії, то встановіть у себе диктатуру, а там поговоримо. Тільки справжню — з розстрілами власних громадян, з політв’язнями, з цензурою, з політичною еміграцією, зі зреченням від друзів і родичів, з обмеженням свободи пересування й інших свобод, зокрема й права на приватне життя й приватну власність, зі всіма економічними наслідками. Лише так. Немає підстав вважати, що диктатура буде лише для терористів.
Лепенівці ніскільки не приховують, що отримують кредити від російських банків — у Франції подібний крок погубив би репутацію будь-якої фінансової установи. Кремлю від них треба те, про що йшлося, — визнання його гегемонії у Східній Європі. Що ж до позиції Москви щодо паризької трагедії, то на цьому варто зупинитися особливо.
Певна річ, Сергій Лавров поїхав на паризьку акцію солідарності. Зрозуміло, на основних телеканалах немає й тіні співчуття терористам. Але позиція кремля тепер визначається не офіційними заявами й навіть не виступами номенклатурних журналістів у зомбоящику. Значно важливіше жовта преса, що вкорінює в масову свідомість ненависть до Європи й тих цінностей, на захист яких у всьому світі вийшли мільйони людей. У Москві ж поліція переписувала паспортні дані тих, хто приходив з квітами до посольства Франції. А на Манежній площі затримали людину, що вийшла на одиночний пікет солідарності.
Головними виявилися публікації в «Комсомольськой правде», в яких говорилося про праведний гнів, що обрушився на французьких блюзнірів. Тиражувати не буду. Одне скажу: ми живемо в епоху нового великого стилю, що базується на не великій брехні, не на великому лицемірстві, не на великій утопії. Жодних казок про майбутнє. Новий великий стиль — це велика правда до кінця, в усьому. І ніякого майбутнього, окрім одного: всі ви здохнете. Табірне: помри ти сьогодні — я завтра. Кожна смерть — здійснення великої мрії, і чим більше, тим краще. А найкраще — одразу бомбою, щоб не жило зовсім таке людство.
Великий стиль жовтої, тобто масової, журналістики покликаний не допустити формування суспільства, підтримувати соціум на рівні заляканого й одночасно агресивного натовпу
Соціальні мережі обійшли фото якихось релігійних фанатиків, які прийшли до посольства Франції з плакатами, що засуджують убитих. Через це може скластися враження, що подібні настрої характерні для якихось маргіналів. Це не так. Журналісти газети з мільйонним накладом не маргінали. Звісно, натовпи поки не громлять редакції, але росіяни вже сприймають те, що сталося, як випадок на іншій планеті. Смерть карикатуристів не викликає у мас радості, але й не породжує співчуття. Масова свідомість не знає солідарності з Європою й цивілізованим світом.
А чи знає цю солідарність Європа? Досі таке питання багатьом здається нетактовним і недоречним. Але реакція всього світу на паризьку трагедію контрастує з байдужістю європейців до трагедії української. Це відмітило багато людей. Що радує, бо сприяє глибшому осмисленню того, що відбувається.
Складається враження, що для європейців те, що відбувається на сході континенту, — це локальний конфлікт, що не ставить під сумнів фундаментальні принципи й цінності європейського устрою. Так само дивилися вони на югославський кошмар, поки біженці не змусили єврократів заворушитися.
Скажу так: європейці не вважають напад на Україну нападом на Європу. Це для них деякий периферійний конфлікт між близькими й не цілком європейськими державами. І однією риторикою, посиланнями на Майдан і іншими гарними словами європейців не переконати у протилежному.
Україна не Росія, так, звісно, але за цим стоїть реальність, що складається з різних елементів. І в чомусь Україна зовсім не Росія, а в чомусь — Росія в квадраті. Останнє, звісно, стосується насамперед політичної, ділової й силової еліти. Особливо в тому, що стосується дивної війни в Донбасі. Про це краще й повніше скажуть інші автори «Дня». Мені ж хотілося б зазначити, що й російських інтелігентів — у найпоганішому сенсі цих слів — серед українців повно. Повторю ще раз: внутрішня русифікація — головний ворог національного розвитку всіх народів Східної та Центральної Європи. Саме вона зламала Грузію. І справа не в зовнішніх її проявах.
Російська інтелігенція, що проживає в Росії, ось уже багато років пророкує неминучий крах путінського режиму. Мовляв, ніяких проблем: ціни на нафту вниз, долар угору, й влада прийде до цієї інтелігенції з чолобитною: допоможіть хоч порадою. Саме до цього зводяться мрії російської прогресивної громадськості про політичний переустрій, лише так розуміє вона демократію.
А той, хто бачить, що путінський режим міцний і лише посилюється, звичайно, агент Путіна. Саме такою була реакція деяких російських і українських журналістів на сказане Андрієм Ілларіоновим про проблеми української економіки й стійкість економіки російської. Якщо людина не виголошує заклинань про швидке падіння режиму Путіна і крах економіки Росії, вона агент кремля.
Тим часом, Ілларіонов сказав щось важливе, те, що і я повторюю, але не як економіст, а як історик. Він визнав тоталітарний розвиток Росії й нагадав, що в тоталітарних режимах влада вельми малою мірою залежить від економіки. Росія, як говорить уже багато людей, виходить за рамки ринкового господарства, а отже, плювати владі й на нафтові ціни, й на курс долара, й на інші дрібниці.
Постійно згадую пророкування Плеханова, який пішов з «Народної волі» після рішення про вбивство царя. Він сказав майбутнім царевбивцям: ви доб’єтеся лише того, що додасте одну паличку до імені самодержця. Ті, хто очікує падіння цін на нафту й падіння курсу рубля, взагалі нічого не добивалися, лише мріяли. Їхні мрії збулися: щоразу, коли я бачу повідомлення про стрибки курсу рубля то вгору, то вниз, радію за путінських хлопців — скільки ж зараз наварюють його наближені на одній цій грі. Не кажучи вже про їхній могутній інсайдерський потенціал. Після звільнення Євтушенкова з-під домашнього арешту акції «Системи» підскочили на 150 відсотків. Вузьким було коло гравців, які знали про це рішення до того, як воно було оголошене.
Реакція на слова Ілларіонова — приклад русифікації інтелектуальної еліти України. Але якби справа обмежувалася лише елітами, все було б набагато простіше. Про глибину проблеми дистанціювання від Росії найкраще свідчить історія з новорічним ефіром. І взагалі, з постійною присутністю в Україні російської масової культури, яка і є нині головним носієм тоталітарної картини світу. Не ідеології навіть — справа гірша.
Політико-культурного й мас-культурного відділення від Росії так і не сталося. У частини українців це деколи породжує бажання позбавитися будь-яких культурних і інтелектуальних зв’язків з Росією. Але тотальна ізоляція не має нічого спільного з європейською ідентичністю.
