Про «культурний діалог»
Не треба вимагати від українських інтелектуалів зрадити Вітчизну
Наприкінці минулого тижня прес-центр Михайла Ходорковського та Платона Лебедєва з гордістю повідомив: відкривається інтернет-портал «Культурний діалог», який має стати майданчиком для прямої розмови представників громадянського суспільства Росії та України. Створення такого майданчика було задекларовано на конгресі «Україна—Росія: діалог», який відбувся у Києві 24—25 квітня цього року, й ось він з’явився.
Тільки ж сам спосіб представлення прес-центром Ходорковського і Лебедєва «Культурного діалогу» обмежує рамки цього діалогу з українського боку лише Медведчуком, Шуфричем та найнятими ними інтелектуалами.
Утім, судіть самі.
«Криза в російсько-українських відносинах, що почалася в березні 2014 року і вилилася у відкрите збройне протистояння, вже призвела до загибелі сотень людей і поставила південно-східні регіони України на межу гуманітарної катастрофи. На цьому драматичному тлі залишається малопомітним інший наслідок кризи, значення якого ще тільки належить усвідомити, — розрив громадянських, культурних та академічних зв’язків між двома країнами. Суспільство в Росії та Україні виявилося заручником конфлікту, інспірованого владою; під питанням — продовження багаторічної співпраці наукових інститутів, релігійних організацій, вузів, правозахисників, діячів мистецтва, екологів».
По-перше, твердження, буцімто «криза в російсько-українських відносинах почалася в березні 2014 року» — це очевидна неправда. Якщо ми згадаємо, з чого почалася Революція Гідності та як офіційна Москва реагувала на Майдан, то хронологію доведеться істотно змінити, чи не так? По-друге, падлючий лист діячів культури Росії на підтримку розстрілів режимом Януковича київського Майдану — це лютий. І медаль «За возвращение Крыма» містить вибиту на ній дату 20 лютого 2014 року — саме тоді розпочалася російська операція із загарбання Кримського півострову. І нарешті, розслідування, проведене московською «Новой газетой», однозначно зафіксувало — не всі, звісно, але деякі значущі дати пов’язані саме з лютим:
«25 лютого президент Путін скликав Радбез РФ й обговорив становище в Україні.
28 лютого з військового аеродрому Чкаловський (бортовий номер Іл-76 RA 76599) у Севастополь було доставлено 170 російських громадян із числа колишніх «афганців», боксерів, байкерів, членів військово-патріотичних клубів і бійців охоронних структур. Далі на судні «Севастополь» їх потайки переправили до Ялти і поселили у військовому санаторії Міноборони РФ «Ялта». За день до цього українські журналісти зафіксували дві військові вантажівки «Урал» із російськими військовослужбовцями (держномери 0225 НМ 90, 0217 НМ 90), які заїхали на територію санаторію і приступили до охорони об’єкта. Керував російськими автоматниками чоловік у цивільному: він постійно розмовляв по стільниковому телефону і сильно нервував».
Інакше кажучи, твердити, що криза розпочалася у березні 2014 року, — це говорити відверту неправду у стилі телебачення імені Дмітрія Кисельова.
І, до речі (це вже буде по-третє), розрив зв’язків із російськими негідниками від культури, які закликали Януковича вбивати і ще раз вбивати незгідних, — це також лютий 2014 року. Не знаю, можливо, хтось в Україні й страждає через те, що Кобзон і КО перестали пастися на наших ґрунтах, але, на думку абсолютної більшості інтелігенції, зафіксованої Інтернетом, — це велике благо.
І не «криза» вилилася у збройне протистояння, а російська агресія. Невже ж у Росії майже не залишилося достойників, як-от Андрій Макаревич чи Борис Соколов, здатних називати речі своїми іменами? Бо не українські громадяни ведуть бої на Ставропіллі чи на Воронежчині, а російські громадяни — на Донбасі. Не Україна анексувала Кубань, а Росія — Крим. Не Україна тримає ударні групи на кордоні, погрожуючи вторгненням, а Росія. Я розумію, що працівники прес-центру Ходорковського та Лебедєва залякані владою і замакітрені московським телебаченням, але ж треба і честь знати...
Тим більше, що одне з їхніх наступних тверджень — це відвертий плювок у душі абсолютної більшості українців: мовляв, «суспільство в Росії та Україні виявилося заручником конфлікту, інспірованого владою» (в оригіналі «властями», тобто обома сторонами). Після цього у мене будь-яке бажання співпрацювати з інтернет-порталом «Культурний діалог» зникло, хоча я був учасником квітневого українсько-російського конгресу в Києві й навіть вів там одну з секцій. Перепрошую, але ми — не заручники української влади, ми її обрали і своїми діями постійно підштовхуємо до радикальних і водночас конструктивних дій. Це ми, українське громадянське суспільство, стали на бій за свободу, проти кремлівської агресії та власних неототалітарних та кримінальних сил. Сотні наших інтелігентів воюють на сході у складі різних формувань — і, трапляється, гинуть та дістають важкі поранення. Відтак пропозиція дистанціюватися від «конфлікту, інспірованого владою», і на цій основі вести діалог з російською стороною — це пропозиція зрадити Вітчизну.
І взагалі: слід було би пропагандистам інтернет-порталу «Культурний діалог» вдуматися в результати всеукраїнського соціологічного опитування, проведеного з 31 травня по 5 червня 2014 року Центром Разумкова, згідно з яким існування загрози Україні з боку Росії визнали 73% опитаних, а загрозу з боку діяльності російських спецслужб в Українській державі зафіксували 60,3% респондентів. При цьому переважна більшість опитаних — 69,3% — вважає, що Росія здійснює систематичний інформаційний вплив на Україну, а 75,1% респондентів незадоволені (вдумайтесь!) ефективністю українських державних органів у протидії цьому. Інакше кажучи, три чверті українських громадян налаштовані рішуче проти тих «контактів» і «взаємодій» із російською стороною, які мають місце не в чиїйсь уяві, а в реальності...
Отож щодо «розриву громадянських, культурних та академічних зв’язків між двома країнами» та загрози непродовження «багаторічної співпраці наукових інститутів, релігійних організацій, вузів, правозахисників, діячів мистецтва, екологів»... Скажімо, чи морально припустиме продовження контактів із РАН, дійсним членом якої є радник президента Росії нацист Глазьєв? І кому потрібна співпраця з російськими вузами, у виданнях яких давно вже лютує цензура? Тим більше неприпустима співпраця з науковими установами Росії у таких галузях досліджень, результати яких можуть бути використані у військових цілях. Інакше кажучи, багато зв’язків, що тягнуться або ще з радянських часів, або нав’язані у часи, коли освітою та наукою в Україні командував Дмитро Табачник, слід рвати рішуче і безповоротно. Принаймні до кінця існування путінського режиму. Що ж стосується правозахисників (справжніх, а не «реєстрових»), то ефективна співпраця між росіянами та українцями у цій сфері існувала ще за радянських часів, попри всі лихоліття, і не під силу якомусь підполковнику Путіну перервати її...
Таким чином, переважній кількості навіть ліберально налаштованої російської інтелігенції слід зрозуміти: рівняти під один копил ситуацію в Україні й Росії не можна, більше того — непристойно. Адже цим самим робиться спроба морально прирівняти зарозумілого агресора й об’єкт його нападу, окупанта і захисника Вітчизни. Справжній діалог можливий тільки тоді і з тими, хто не стане підспівувати путінському режиму й не стане вимагати від українських інтелектуалів стати на шлях державної зради. З іншими, якщо вони хоча би неагресивні, можливі певні контакти — але їх не можна назвати діалогом. Добре, якби хтось із співорганізаторів квітневого конгресу в Києві особисто пояснив це Михайлові Ходорковському, а він — своєму прес-центрові.
