Про олігархічний плюралізм
Революційні часи несуть за собою незворотні зміни у всіх сферах суспільного життя. Наприклад, український медіапростір до та після Революції гідності – суттєво відрізняється. Однак зміни – це не лише позитивні зрушення, а й нові виклики та проблеми.
Ще в листопаді 2013-го року вітчизняний інформаційний простір в основному був під контролем «сім’ї» Януковича. На невигідні владі приватні ЗМІ здійснювався тиск, або ж їх просто привласнювали «свої». А державні мовники, які утримуються коштом платників податків, підлягали відвертій цензурі. Три роки потому сучасні медіа живуть уже «по-новому», а відповідно стикаються з новими викликами.
Прогрес у порівнянні з минулими роками відчутний. У медіа стало куди більше плюралізму. Втім поки що доводиться говорити здебільшого саме про олігархічний плюралізм . Це явище в Україні мало місце і раніше. Більше того, на початку 2000-х непоодинокими було твердження, мовляв, саме олігархічний плюралізм у ЗМІ є чи не вирішальним чинником забезпечення свободи слова. Тоді малася на увазі деформована, проте все-таки – свобода. Із тих пір суспільство багато пережило та змінилося. В українців з’явилися інші, більш серйозні та зрілі вимоги до медіа. Сьогодні питання стоїть руба: «Як можна вберегтися від олігархічного плюралізму?»
«Деолігархізація» – привабливе слово, що гучно звучало зі сцени Майдану, та яке все тихшим тоном політики вимовляли потім. Нинішня реальність така, що олігархи й далі продовжують керувати країною, маніпулюючи її жителями, зокрема, за допомогою своїх медіахолдингів. Чи може олігархічний плюралізм бути перетворений у корисний плюралізм? За нинішніх реалій і настроїв, питання спірне. Так, навіть такий плюралізм кращий за тотальний контроль влади, який був ще три роки тому. Зараз, олігархічні групи, по суті, самі публічно пильнують одна за одною, хоча часто це все переростає у справжні медіавійни.
Отже, ЗМІ потребують регулярних дотацій, тому їхня залежність від власників очевидна. Останні у свою чергу не гребують використати свої медіамайданчики з ціллю посприяти тим чи іншим політичним і бізнесовим інтересам. Ніхто не може заборонити дотаційні олігархічні ЗМІ, тому вихід із ситуації слід шукати інший. Насправді цей вихід уже давно знайшли, проте ще досі не реалізували в Україні – йдеться про суспільне мовлення, яке б не залежало ні від олігархів, ні від влади.
Так, у 2013-му про суспільне мовлення можна було тільки мріяти. Однак це не виправдання і не показник прогресу для постмайданної влади, яка так і не провела повноцінну реформу зі створення суспільного мовлення. Чому? Передовсім, через відсутність належної політичної волі, відверте ігнорування запиту суспільства на незалежного інформаційного мовника. Найближчі перспективи теж не особливо тішать – уже зараз б’ють на сполох, що суспільне мовлення може недоотримати півмільярда гривень, відповідно до проекту Держбюджету на 2017-й рік.
Більшість цивілізованих суспільств ще у минулому столітті перейшли на практику суспільного мовлення. В Україні ж ще досі немає цілковитого розуміння, що без суспільного мовлення неможливий подальший розвиток демократичних процесів. Як наслідок, нинішньою альтернативою олігархічному плюралізму є лишень медіа, які працюють за принципом суспільного мовлення.
Підконтрольні олігархам медіа мають зворотну сторону медалі, пов’язану з журналістами. Постає проблема так званого маніпуляційного заробітчанства. Йдеться про умовного безпринципного журналіста, який заробляє від олігарха до олігарха, пишучи «те, що треба». Мимоволі пригадалася контраверсійна та песимістична по настрою повість Степана Процюка «Там, де поплутані кольори». У ній йдеться про три типи журналістів, які «поплутали кольори»: чесний, проте дуже нещасний, з цілою купою комплексів і сумнівів журналіст Х; продажний і благополучний (принаймні ззовні) журналіст Y та найпоширеніший (на думку його ж самого) журналіст Z – сіра посередність. Переконаний, що це далеко не вичерпна класифікація. Х, Y і Z – не випадково останні літери латинської абетки. Українська журналістика не обмежується тільки ними. Автору вартувало б познайомитися і з журналістами А, B і С, які кольори не поплутали, залишились вірними журналістським стандартам і при цьому живуть цілком благополучно.
Веду до того, що не треба драматизувати та змальовувати журналістську спільноту виключно темними барвами. Далеко не всюди власник медіа, умовно кажучи, приходить до редакції та починає своїм підлеглим диктувати тексти матеріалів. Зрештою, все залежить від волі та принциповості журналіста, якому чимало під силу змінити у цьому світі. Те ж вищезгадане медіа, за зразком суспільного мовлення, створила ініціатива самих журналістів. Прагнеш змін? Тож бери і змінюй.
