Про російський і радянський колоніалізм
Було б помилкою вважати, що це лише історичний феномен...
На шпальтах «Дня» уже певний час триває дискусія, чи є підстави вважати Україну колишньою російською колонією, немає значення, яку форму в ті чи інші часи набувала Росія: класичної імперії чи СРСР? Хотів би і я долучитися до цієї дискусії, яка має не стільки теоретичне, скільки практичне значення, бо без розуміння того, чим була Україна, неможливо зрозуміти, чим вона є.
Колоніалізм, себто підпорядкування чужих земель і визиск матеріальних та людських ресурсів за межами власної території, розвивався у модерній Європі по-різному. Передусім зиск від колоній мали ті європейські держави, де вже було більше чи менше розвинене промислове виробництво: Англія та Нідерланди. Відстала аграрна Іспанія з її величезною колоніальною імперією внаслідок припливу в країну золота інків, ацтеків і майя зазнала економічної кризи й зрештою віддала те золото англійцям і голландцям в обмін на їхні промислові товари, адже сама була не здатна освоїти багатства Нового Світу. Ретельно проаналізував цю фінансово-економічну ситуацію XVI — XVII століть Карл Маркс у «Капіталі», показавши, чому колоніальний визиск першими європейськими буржуазними країнами був організований краще, ніж феодальними, і виявився куди рентабельнішим. У гонитву за колоніями включилися одна за одною й інші європейські держави як феодальні, так і буржуазні. Але не тільки вони: скажімо, у ХІХ столітті до цієї гонитви доєдналася і Японія.
При цьому колоніалізм не зводився до загарбання заморських територій і до експлуатації людей інших рас. Так, згадана Японія, яка створювала велику азійську колоніальну імперію (її по-східному вишукано називали «великою зоною спільного процвітання», мовою жителів японських островів — «хакко ітіо»), не мала расових відмінностей із колонізованими нею китайцями, корейцями, в’єтнамцями й так далі. Крім морських колоніальних імперій (Іспанська, Португальська, Британська, Французька, Бельгійська, Італійська, Германська, Нідерландська), були і континентальні: Російська, Османська, Австро-Угорська тощо. Тут здебільшого не було територіальної прірви (за винятком російської Аляски та Каліфорнії, Алеутських островів тощо) і не завжди існували расові відмінності. Однак брак таких особливостей не змінював ситуації принципово.
Власне, що об’єднувало колонії заморські й континентальні? Насамперед особливий порядок управління, коли в колонії діяли інші правила, ніж у метрополії. Саме це визначає межу між ними, між своєю територією та тією, що взята під контроль і управління. У континентальних імперіях таку межу влада чітко бачить, чудово орієнтуючись, де своє, а де ні, де імперське ядро, а де ненадійна периферія.
Саме тому в XIX — XX століттях вихованців духовних семінарій Малоросії відправляли на церковне служіння за межі українських губерній, саме тому випускників вишів УРСР відправляли здебільшого до російських регіонів, а в Україну масово завозили їхніх російських колег. За часів Російської імперії та Радянського Союзу в Україні й інших російських колоніях діяв більш жорсткий поліцейський режим, ніж у метрополії. Відчуття того, що Україна не є частиною метрополії, направду ніколи в середовищі керманичів як Російської імперії, так і Радянського Союзу не зникало. Тому були спеціальні норми для імперських чиновників, які працювали за межами метрополії. Зокрема, у XIX столітті для тих чиновників-великоросів, які після закінчення терміну служби не поверталися до Росії, а залишалися на постійне проживання в Малоросії і були там надійним опертям центру, передбачалися вищі пенсії (але, що дуже показово, «за исключением местных уроженцев»). Цікаво, що в нинішньому Криму місцеві уродженці також сприймаються російською владою як не дуже надійні.
Іншою не менш важливою ознакою колоніальності виступає нееквівалентний обмін як форма визиску колонії метрополією. Зокрема, коли ринки для колонії примусово встановлюються метрополією та вона забороняє тій їх вільно обирати, коли чимало цін і правил обміну диктуються метрополією. Це, як відомо, призвело до бунту в північноамериканських колоніях Британії, до знаменитого «Бостонського чаювання», а зрештою до національно-визвольної війни американців. У Малоросії за Петра І українським купцям було заборонено вивозити товари, як раніше, через Гданськ і Ригу, а дозволялося тільки через Архангельськ, що зробило українську зовнішню торгівлю збитковою. Крім того, від українських купців вимагали до всіх своїх ділових об’єднань обов’язково брати великоросів. Такі традиції визиску збереглися в СРСР, що дало підстави економісту Михайлу Волобуєву ще в 20-ті роки ХХ століття дійти висновку, що Радянська Україна є економічною колонією радянського центру. Цікаві цифрові дані щодо цього навів Іван Дзюба в його класичній праці «Інтернаціоналізм чи русифікація».
Ще однією з ознак колоніального стану є хижацька експлуатація природних ресурсів колонії в інтересах метрополії. Зокрема, Україна в 70-ті роки ХХ століття видобувала понад 70 млрд м3 газу (нині заледве 20 млрд м3), що експортувалися до соціалістичних країн Європи та на опалення Ленінграда й інших міст європейської частини РРФСР. Уже наприкінці 80-х років ХХ століття газові родовища України стали майже повністю спустошені. Приблизно такою самою була ситуація з нафтою.
Але ж кажуть: чимало українців, грузинів, вірмен та інших робили собі кар’єру на рівні вищих установ Російської імперії та СРСР! Справді, людина з колонії могла досягнути високого становища в метрополії. Можна, звісно, згадати блискучу кар’єру Сосо Джугашвілі чи прем’єра імперії, вірменина Лоріс-Мєлікова; графа та вихованця Києво-Могилянської академії, канцлера імперії Безбородька. Та що це змінювало в реальному житті колоніальних народів? Хіба блискуча кар’єра єврея за походженням Шафірова, який став за Петра І канцлером, скасувала державний антисемітизм у Росії?
Ба більше: ледь не всі азійсько-континентальні імперії використовували «інородців» у справі адміністрації. Наприклад, протягом століть Османською імперією на рівні її бюрократичного апарату урядували константинопольські православні греки з кварталу Фанар. Греки-фанаріоти тривалий час були керівним класом Османської імперії. Але навряд чи це щось змінювало в загальній ситуації грецького народу під владою Османів. Та й фанаріоти не мали й не могли мати навіть гарантій власної безпеки там, де в будь-який момент на воротах власного подвір’я могли повісити Константинопольського патріарха. Багато вищих державних посад в імперії Османів традиційно довіряли албанцям-мусульманам. Тому проголошення Албанією 1912 року незалежності було сприйнято османською публікою як «зрада» й «чорна невдячність». Проте успіхи окремих албанців у палацах Стамбула становища цілої Албанії не покращували.
Інший аргумент зводиться до того, що народи колоній Росії нерідко матеріально жили краще за представників метрополії. Але це було пов’язано з тим, що влада континентальних імперій принципово не дбала про добробут «державного» народу, завданням якого було насамперед забезпечення імперської експансії, а для цього добробут є радше завадою, ніж стимулом. В Османській імперії, до речі, її етнічне ядро — анатолійські турки — жило куди гірше за чимало інших народів...
Було б помилкою вважати, що колоніалізм — лише історичний феномен. Він є, розвивається та видозмінюється також і в наш час, виступаючи вже у формі неоколоніалізму, породжуючи нові варіанти панування економічного, інформаційного, культурного тощо. Але його сутність — нерівноправ’я, визискування, диктат — залишається незмінною. І не треба думати, що поле докладання його зусиль — лише Африка, Азія й Латинська Америка. Втім, ті українці, які здатні самостійно думати, гадаю, вже зробили належні висновки з подій 2014 року, якщо раніше й мали ілюзії щодо колишньої метрополії.
