Про тінь режиму Януковича
«Країни, в яких перехід влади відбувся не конституційним шляхом, а шляхом державного перевороту, не можуть бути нормальними членами міжнародної спільноти, - заявив днями глава російського МЗС Сергій Лавров в інтерв’ю телебаченню Венесуели. – Такі способи зміни влади неприйнятні». Лавров додав, що Росія запропонує ООН ухвалити декларацію, яка би стверджувала цей принцип у світовій політиці.
Можна було б тільки аплодувати такій позиції Росії (глава МЗС за посадою представляє позицію держави, а не свою власну думку), якби не деякі «але». І надзвичайно суттєві.
Про палку дружбу Росії з різноманітними надзвичайно конституційними та демократичними режимами у Білорусі, Сирії чи тій самій Венесуелі, гадаю, зайвий раз нагадувати не треба. Так само, як і про не меншу дружбу з усіма створеними зусиллями Кремля «незалежними» Абхазіями-Придністров’ями. А от про плідну співпрацю РФ із антиконституційним режимом Віктора Януковича в Україні нагадати варто.
Нагадаю: одразу виграних ним президентських виборів 2010 року Віктор Янукович публічно заявив, що розпустить Верховну Раду, якщо вона не сформує потрібний йому уряд. Жодних повноважень на це за Основним Законом глава держави не мав, але що Януковичу якась там Конституція? Й уряд цей справді був сформований пропрезидентською антиконституційною «коаліцією», що виникла на початку березня 2010 року. Яким чином Янукович й Азаров, що став прем’єром, сформували коаліцію? На підставі створення депутатської більшості, яка б ніколи не змогла виникнути без численних «тушок», без перекинчиків з «помаранчевих» фракцій. У квітні Конституційний Суд виніс вердикт: так, «тушки» можуть індивідуально входити до коаліції. Але при цьому він не скасував своє попереднє рішення (ще і демонстративно підтвердив його) – фракції, на основі яких формується коаліція, повинні мати більшість у Верховній Раді за результатами виборів. Такої більшості імені Януковича-Азарова не існувало, але кого це обходило?
Далі – більше. Харківські угоди від квітня того ж 2010 року перекреслили положення статті 17 Конституції: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз». Справа в тому, що 1996 року – коли ще не був підписаний «великий» договір з Росією, – до числа так званих «перехідних положень» Основного Закону ввійшла констатація факту щодо «використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань». Наголошу: «тимчасового перебування». Але якщо «тимчасовість» в результаті цих угод стала охоплювати термін народження не лише дітей, а й майбутніх онуків ровесників Конституції, то вона неминуче перетворилася на «постійність», а регіон місцезнаходження російських військових баз – на де-факто вилучений зі складу Української держави анклав зі своїми нормами життя. Що й набуло доконаної форми у лютому-березні 2014 року…
Переворот набув 1 жовтня 2010 року псевдо-конституційного завершення, коли Віктор Янукович за вердиктом остаточно укоськаного Конституційного Суду привласнив чимало повноважень, яких йому не давали виборці, а повноваження Верховної Ради (правляча більшість якої демонстративно та систематично порушувала Конституцію та регламент при обговоренні законопроектів і голосуванні за них) виявилися пролонгованими на рік. До цього додалося не менш демонстративне продовження на невизначений термін діяльності нелегітимної Київради та залишення української столиці без обраного мера так само на невизначений термін, що, очевидно, мало продемонструвати всім і вся у світі ліквідацію місцевого самоврядування.
Ну, а те, що було далі, добре відомо. Від перетворення Верховної Ради на пародійну подобу парламентаризму (згадаймо лише «ухвалення» мовного закону Ківалова-Колесніченка) до надання найвищих посад у силових структурах громадянам РФ (що де-факто вело до ліквідації державного суверенітету України – і вилилося у недієздатність цих структур під час «русской весны»). Все це було брутальним порушенням будь-яких варіантів Конституції України та законодавчої системи, отож підважило легітимність режиму в очах абсолютної більшості громадян повністю й остаточно.
Але не очах Кремля.
17 грудня 2013 року президент РФ Володимир Путін й очільник перевороту в Україні Віктор Янукович домовилися про надання російською стороною кредиту Україні в обсязі 15 мільярдів доларів. Кредит передбачав обмін коштів на суверенні євробонди України. Перший транш кредиту в обсязі 3 мільярди доларів Україна отримала наприкінці того ж грудня, а подальші вже не отримувала, оскільки Янукович утік до Росії, кинувши напризволяще свій маєток із страусами і навіть «золотий батон». Чи ставив хтось перед собою запитання, чим збирався розраховуватися Янукович у разі втримання влади за ці 15 мільярдів? Українська економіка вже понад рік не зростала, фінанси «співали романси», апетити олігархів не зменшилися, рештками держмайна перекрити ці кошти було неможливо. Приватизація землі? Сумнівно, щоби вона дала значні кошти за тодішнього режиму – ґрунти були би скуплені за символічні ціни, а отримані гроші «загубилися б» у нетрях держструктур. А тому цілком умотивованим є припущення, що розраховуватися Янукович збирався територією України – а саме і так уже фактично відданим Росії Севастополем, а затим – і Кримом. Звісно, під виглядом «поваги до права на самовизначення народу Криму» (ясна річ, не кримських татар). Не випадково операцію з аншлюсу півострову Кремль розпочав, коли Віктор Федорович іще сидів у Києві на Банковій, і ця операція аж ніяк не мала вигляду спонтанної імпровізації – інша річ, що її довелося здійснити на рік раніше…
Ось так РФ керувалася (і керується нині, скажімо, у випадку з режимом Асада в Сирії) пропонованими нею світу «політичними принципами».
Утім, чому Кремль так дружньо ставився до Януковича і Ко, зрозуміло. Геть незрозумілим є інше: чому в Україні досі дії режиму Януковича у 2010 році офіційно не кваліфіковані як державний переворот, а його система влади – як нелегітимна – з усіма наслідками, які звідси випливають?
Це тим більш дивно, оскільки геть усі опозиційні (а нині – владні) партії в 2010 році кваліфікували дії режиму Януковича (а особливо привласнення ним владних повноважень) як державний чи конституційний переворот. Які тільки гучні епітети не використовувалися (і цілком справедливо) тоді! Проте я процитую не когось із речників опозиції, а члена Венеціанської комісії від України у 2007-2013 роках Марину Ставнійчук, яка була затребуваною всіма владами за останнє п’ятнадцятиліття, але тут навіть вона не витримала, написавши у блозі: «…Радіти тому, що країна через "епохальне" рішення КС вийшла із власного конституційного поля, було б якось ненормально. Такою ж мірою ненормальним є ігнорування Україною європейських традицій конституціоналізму у питанні вдосконалення своєї Конституції. І вітати сьогодні результат роботи КС, це значить – абсолютно не розуміти тої бомби, яку підклало суспільству це рішення суду… Фактично КС замість парламенту, Президента, а головне – народу України, змінив конституційний лад держави». Ну, щодо тодішнього президента пані Ставнійчук вочевидь переборщила, але все інше – вірно. І якщо договорювати до кінця, то такий вихід за межі конституційного поля і зміна ладу в державі і є переворотом.
А тепер – увага! Спроба юридично кваліфікувати дії команди Януковича як «узурпацію влади» та «переворот» після Революції гідності була зроблена. Але… Втім, спершу інформація до роздумів.
6 лютого 2015 року, звітуючи Верховній Раді, тодішній генпрокурор Віталій Ярема заявив, що Янукович «шляхом тиску на Конституційний суд» домігся скасування конституційної реформи 2004 року й узурпував владу. «До складу злочинної організації входили найвищі посадові особи країни, які впродовж 2010-2014 років перебували на керівних посадах в парламенті, центральних та місцевих органах виконавчої влади», – наголосив Ярема. За його словами, першою і головною метою угрупування Януковича була узурпація влади. «З цією метою шляхом тиску на КСУ була відмінена конституційна реформа 2004 року. Таким чином Янукович взяв під свій контроль парламент та керував призначеним ним урядом. Внаслідок конституційного перевороту відбулася фактична узурпація влади». Наступною метою Януковича було збагачення його, «Сім’ї» та наближених до неї осіб, для чого були створені умови для розграбування державних ресурсів. «Для легалізації викрадених коштів були створені та успішно функціонували податкові майданчики, які дозволяли виводити в тінь та офшори мільярдні кошти»… Лише встановлені Генпрокуратурою збитки, нанесені державі за часів діяльності Януковича, складають 100 мільярдів гривень», - заявив Ярема. Третьою метою Ярема назвав «переслідування політичних опонентів та громадських активістів», для чого організували масштабну фальсифікацію кримінальних справ. Крім того, за словами генпрокурора, була ще одна мета: збереження узурпованої влади. «Четверте – відмова від євроінтеграції та орієнтація на вступ до Митного союзу. З метою збереження влади Янукович та його оточення всупереч інтересам українського народу прийняли рішення про зміну політичного курсу в бік Митного союзу… Досліджується можлива участь російських спецслужб у протидії акціям протесту».
Буквально через кілька днів після цього виступу Ярема втратив посаду…
Збіг обставин? Можливо. Тим більше, що претензій до діяльності Віталія Яреми на посаді генпрокурора вистачало. Проте по тому все якось заглухло. Остання інформація щодо кримінального провадження про узурпацію влади Віктором Януковичем, в якому фігурують судді Конституційного Суду і депутати Верховної Ради, датована 27 червня, коли чинний генпрокурор Віктор Шокін заявив, що воно забране в СБУ й об’єднане з тим, яке по суддях Конституційного Суду проводить Генпрокуратура. Остаточні рішення у провадженні ухвалюватимуться саме нею, наголосив Шокін. І – мовчанка…
А тим часом ідеться про надзвичайно серйозні речі. Адже, якщо остаточно встановлений 1 жовтня 2010 року режим є не тільки морально-політично, а й формально-юридично злочинним, тобто нелегітимним і антиконституційним, то всі його діяння й акти – включно з олігархічно-клановою прихватизацією, законом Ківалова-Колесніченка та позичкою в Росії – апріорі не є чинними. Я розумію, що реалізація такої правової процедури потребує часу, але чи не було його досить у чинної влади? Крім того, потрібне буде проведення через Верховну Раду за допомогою спеціальної процедури – за дуже обмежений термін – десятків більш-менш прийнятних, але скоригованих законодавчих актів 2010-2013 років для набуття ними правової сили. Та все це розв’язувані питання, було би бажання та політична воля. Але ж такі дії зачеплять кровні інтереси надто багатьох олігархів і деяких із чинних можновладців. Тому, як на мене, ніхто «нагорі» не квапиться юридично кваліфікувати дії Януковича і Ко як державний переворот (а які козирі це дало би на переговорах із Росією, і не лише з нею!), прагнути, за бізнесовою звичкою, все «перетерти».
Відтак – оскільки замовчування злочину теж є злочином – на чинну владу неминуче наповзає тінь режиму Януковича. Все більше українців сприймає цю владу як продовження минулої, і наслідки цього невдовзі виявлять себе.
