Про відтворення імперії
Або Чому Росія прагне зруйнувати сучасні держави навколо себе
Що відбувається в Росії? А просто біда. Це зрозуміло, але й біду треба описувати й аналізувати.
Чудово розумію своїх українських френдів, які говорять про те, що росіян немає, що Росія — колос на ватяних ногах. Але це не так. Є самосвідомість — є й етнос, усе решта риторика. А самосвідомість є, й консолідація є. Інша річ, що немає нації в новоєвропейському розумінні — як етносоціального організму з громадянським суспільством і правовою державою, але є тоталітарно згуртований етнос. І ноги аж ніяк не ватяні — російська імперія день від дня міцніє й нав’язує свою волю світу.
Зовсім недавно говорив про це, але повторю, оскільки є привід. Упродовж останнього тижня одна з головних тем — фактичне відродження багатоженства в Чечні. У деталі не вдаюся, зауважу лише, що випадок, який обурив усіх, лише за збігом обставин став надбанням гласності. Швидше за все, він далеко не перший і не останній. Але зараз це отримало схвалення на вельми високому федеральному рівні. Та й багато хто в суспільстві схиляється до того, що не можна втручатися, що кожен народ має право жити за своїми законами.
• Дуже давно розумні люди говорили про те, що ідеї Льва Гумільова про пріоритет законів етносу над усіма іншими — це і є апартеїд. Тепер ми бачимо, що апартеїд став реальністю в Росії. І це зовсім не розпад імперії, це і є імперія.
І саме за таку імперію боролися Новодворська, Гліб Якунін та інші пристрасні правозахисники, які підтримали в дев’яності роки чеченських сепаратистів, що зовсім не прагнули відділення від Росії. Їхньою метою було те, чого досягнув нині спадковий режим Кадирових, — експлуатація федерального бюджету й політичний устрій за власними законами й поняттями. Правозахисники боролися за апартеїд і імперію, нічого не розуміючи в природі новоєвропейської держави, що створює, на відміну від архаїчних імперій, уніфікований правовий простір. У такому просторі не може бути анклавів власного права, чи це тейпові утворення, чи зони шаріатного права або передмістя, контрольовані братвою, на кшталт підмосковних міст і Бразильських фавел.
• Чечня не одна така. Приєднання Криму підсилює імперську строкатість, як і існування Абхазії, ПО, Придністров’я, ДНР і ЛНР. Усе це — відтворення імперії, а зовсім не її розпад. І від України кремль добивається такої ж строкатості, наполягаючи на її федералізації. Російська правляча еліта ще в дев’яності зрозуміла, що в новоєвропейській державі їй не буде місця. Але їй мало перетворити Росію на полінормативну імперію. Їй треба ще й зруйнувати сучасні держави довкола цього утворення.
Стратегічною помилкою демократичних сил в дев’яності роки була підтримка Дудаєва і його наступників при повному ігноруванні імперської політики на пострадянському просторі. Згадується ось що. Зараз інтелігенція обурюється брудними серіалами, що оспівують російський розбій у всьому світі. І не лише серіалами — великого кіно теж вистачає. Але ж менш як двадцять років тому та ж інтелігенція прийняла як високе мистецтво фільм Міндадзе-Абдрашитова «Время танцора» (1997), хоча він про ряджених козаків-розбійників, що захопили чужі будинки на чужій землі й влаштували етнічну чистку. І ці нелюди змальовані співчутливо, якісь там пристрасті у них, переживання.
• Уродженець Києва й тартуський професор Роман Лейбов ставить у «Фейсбуці» питання про ті п’ятнадцять відсотків, що не підтримують кремлівську політику. Мовляв, як їм удається не піддаватися впливу більшості. Однак остання теза потребує доказу. Дуже багато тих, хто нібито не піддається, насправді по-своєму лояльні.
Ось, наприклад, збирають прогресивні економісти й соціологи семінар на тему «Бути європейцем у Росії». Що це означає в нинішніх умовах? Але коли говориш, що бути європейцем у Росії означає протистояти розбійницькій політиці кремля, що вдається до ядерного шантажу, й що без обговорення цього подібний захід непристойний, тобі відповідають, що це не по-європейськи. Європейський підхід вимагає, щоб подібний висновок робив суд. Але ж Путіна ніхто не судив, а от Майдан, що прогнав законно обраного президента України, вочевидь, поза Європою, як і вся ця країна. І ніякого суду не треба.
• Дмитро Биков волелюбний і опозиційний. Але постійно пише — ось зовсім недавно повторив — що перебудова була жахливою, бо привела до влади націоналістів у колишніх союзних республіках. А треба було тихо, спокійно перероджуватися. І тоді ми зберегли б великий і могутній Радянський Союз, у якому була велика й вільна культура.
Олександр Гельман — прогресист зі стажем. У великій радянській культурі у нього була унікальна ніша: його п’єси були волелюбними, критичними, але подобалися Брежнєву. Слід визнати, що поставити сучасне мистецтво на службу Путіну його синові Марату не вдалося, хоча він повторює спробу, змальовує добровільного вигнанця. При цьому Марат Гельман виступає проти санкцій і не є прибічником поразки Росії в Україні. Позиція зважена.
А у Гельмана-старшого позиція ще тонша. Крим, з його точки зору, безумовно, має належати Росії. Але віднімати його слід було делікатніше, не так грубо, не настільки зухвало.
Театральний режисер Кирило Серебренніков обіцяє влаштувати міжнародний скандал у зв’язку з гоніннями міністерства культури на сучасну драматургію. Але ще зовсім недавно він вилизував Суркова й ставив п’єсу за його (підписано псевдонімом, а написано примарами) романом «Околоноля», вихваляючи цей забутий нині текст. І той же Серебренніков покірно відмовився на вимогу міністерства культури Москви від показу фільму про Пуссі Райот у гоголь-центрі, керувати яким його поставила влада, яку він викриває.
• Це все медіа-персони. Але й безліч росіян з начебто розумних п’ятнадцяти відсотків інтегруються в нове суспільство. Повільно, але все-таки зростає кількість людей, з якими я розфренживаюся в соціальних мережах, хоча й спілкуюся в реалі. Роблю я це цілком добровільно, не псуючи з ними стосунків, щоб вони їх теж не псували з тими, хто з ними спілкується в тих же мережах. Дуже багатьох дратують навіть не мої репліки, а прапор України на аватарці.
Соціальні стосунки у своєму середовищі — ось що визначає поведінку людей. Політична незгода з більшістю може поставити під сумнів горизонтальні соціальні зв’язки ділової людини з бізнес-партнерами, журналіста — з тими, чию діяльність він аналізує, письменника — з видавцем і критиком. І так до сусідів по будинку й дачі. Причому зовсім не обов’язково самому щось говорити. Достатньо допустити в коло публічного спілкування людину з іншими поглядами. Такій людині краще самій віддалитися від цього кола.
• Це і є механізм тоталітарної саморегуляції. Дослідження цього механізму абсолютно неможливе. Тема настільки болюча для всіх, що публікація про це неможлива. Лише хороші ми — погана влада. Господарі дискурсу наклали негласну заборону на дослідження й суспільства, й самого дискурсу.
Але повернемося до медіа-персон на кшталт Гельмана-старшого або Бикова. Дискусія з ними неможлива, бо вони й подібні ним персонажі належать масовій культурі, тому змістовна розмова з ними і про них сенсу не має. Вони комерсанти. І шукають свою нішу на мінливому ринку.
Не засуджую, не докоряю. Але серйозно обговорювати їхні тексти так само недоречно, як тексти Валерії або Діми Білана. А ось те, як йдуть продажі, на яку аудиторію вони розраховані, на якому ринку вони працюють — народному, владному — які преференції отримують, як розкручуються, з ким конкурують — це все теми серйозні. Відповіді на такі запитання дозволяють судити про суспільство, якому, як з’ясовується при детальному розгляді, не потрібні ні точне знання про себе, ні прогноз свого найближчого майбутнього.
• Прогноз — це товар, і успіх прогнозу визначається за законами ринку, а не тим, чи збувся він. Володимир Набоков назвав головною рисою майбутнього його неіснування. Тому будь-який прогноз безпредметний: він ні про що. Предметне лише сьогочасне, і прогноз завжди має на меті якось вплинути на поведінку людей тут і зараз.
Сам прогноз добре продається, якщо відповідає настроям покупців. У дев’яності роки у прогресивної й не дуже прогресивної громадськості попит мали прогнози апокаліптичні. Торгівля ними зіграла значну роль в еволюції країни від Єльцина до Путіна й тому, що після цього було. Зараз, навпаки, всупереч очевидному, в усьому, що стосується Росії, найбільш ходовий товар — марні надії. Про це я багато разів казав.
Отже, більшість того, що ми називаємо прогнозами в суспільно-політичних текстах, узагалі такими не є. Вельми часто це прийом мови, гра в прогноз для створення ефекту тут і зараз. Це і «все буде добре», і «режим Путіна повалиться».
• Аналітикам і навіть бізнесменам абсолютно не потрібні стратегічні прогнози, з яких виходить, що потрібно міняти нинішні стратегії. В крайньому випадку, вони згодні на їх модифікації. Прогноз точний і такий, що збувся, ніякої цінності не являє і його авторові дивідендів не приносить. Мірило успіху — лише його продаж у момент появи.
І ніяких репресій і заборон — знання про суспільство не потрібне самому суспільству.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
