Про «вірус зла»
Чи стануть політики промоторами українізації телепростору України?
У цьоготижневій «Свободі» слова» Андрія Куликова на ICTV найбільше враження на мене справили не зміст дискусій і не одкровення тих чи інших політиків та експертів, а вільні струмені літературної української мови з вуст Мустафи Найєма. Йдеться не про сам факт вільного володіння українською народженого в Кабулі етнічного пуштуна Найєма, а про те, що саме цей парламентарій, журналіст за основним видом діяльності, продемонстрував депутатському та журналістському загалу таку мовну поведінку, яка давно мала би бути нормою для всього цього загалу.
Мала би бути – але так і не стала. Навіть торік у часи «русской весны».
Ідеться зовсім не про якусь заборону вживання російської мови у публічному дискурсі; йдеться про певну моральну настанову, про внутрішній стимул до використання української мови і в парламентських дискусіях, і під час спілкування з газетярами, і, тим більше, у телевізійних ток-шоу. Тим більше, що на телебаченні України два найпопулярніших політичних ток-шоу («Шустер LIVE» та «Свобода слова») ведуться одне – російською, друге – приблизно наполовину українською, наполовину російською мовами. Відтак чимало політиків, експертів і журналістів переходять на російську у виступах і дискусіях. От і стверджують вони – на рівні підсвідомості масового глядача – стереотипи щодо належності Української держави до «русского мира».
Причому йдеться дуже часто про осіб, які чи то вільно, чи досить вільно володіють українською. Скажімо, нардеп, а за сумісництвом радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко воліє виступати російською мовою. І хоча Геращенко може говорити й українською (як засвідчили його деякі телевізійні виступи), але йому не хочеться підбирати точні слова й вирази, працювати над оформленням думки, - от і «шпарить» він російською. І якби тільки він один! Ім’я питомим українцям у владних структурах, які воліють розмовляти з телеекрана і в радіоефірі російською мовою, є зараз ненабагато меншим, ніж за часів Януковича-Азарова-Табачника…
Що ж, неможливо змусити всіх їх уживати українську у ситуації, коли продовжує діяти «закон Ківалова-Колесніченка» («ухвалений» у часи Януковича з брутальними порушення Конституції і Закону про регламент, а тому відверто беззаконний). Схоже, до речі, що багатьом урядовцям й офіційним особам він до вподоби – можна ігнорувати державну мову, можна будувати «Росію в Україні», як 1918 року з гіркотою висловився про державу Скоропадського Дмитро Донцов. Тоді все завершилося розколом суспільства і грандіозною катастрофою, історики досі сперечаються, чому так сталося, але одне не викликає сумніву: одним із головних чинників катастрофи стало неприйняття переважною частиною українців отієї от «побудови Росії в Україні». Те саме намагалися зробити у ті ж роки і більшовики. Результат: Володимир Затонський, один із діячів КП(б)У, писав 1920 року Леніну: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть». І тільки тоді, коли Ленін і Троцький ініціювали НЕП й українізацію, більшовикам удалося впоратися з Україною та ствердитися в ній на основі певного компромісу з місцевими лівими силами. Втім, так тривало тільки до початку 1930-х, коли Сталін особисто дав команду згортати українізацію…
Але мова не про драматичні та трагічні події першого пореволюційного 15-ліття, а про сьогодення. Так, в Україні наразі існує й існуватиме далі певний сегмент російськомовної культури. Так, в Україні другою політичною мовою і надалі буде російська (яку, втім, слід крок за кроком дистанціювати від «російсько-російської», але це окрема тема). Так, південь і схід України за найкращих обставин залишаться двомовними. Проте при цьому, як на мене, відповідальні політики повинні бути прикладом використання літературної української мови у публічній сфері; ну, а що стосується півдня і сходу, то бути хоча би двомовними – але не суржикомовними!
Це стосується і тих посадовців, хто приїхав до України з Грузії, Литви, Росії чи інших держав й узяв українське громадянство. Взагалі, навіть у кризовій ситуації не можна при наданні громадянства керуватися антиконституційним «законом Ківалова-Колесніченка»; бо ж «нові українці» з числа грузинських політемігрантів тощо повинні досконало знати літературну українську мову (для початку хоча би пасивно), щоб розібратись у законодавчих тонкощах…
Дехто сьогодні обстоює ідею, що не можна відгороджуватися від російської культури і, відповідно, мови. Абстрактно-теоретично це звучить правильно, але тільки-но ми починаємо конкретизувати таку теорію, прив’язувати її до конкретно-історичного матеріалу, як подібні побудови летять шкереберть. Адже домінанта, чи, як зараз прийнято говорити, мейнстрім російської культури – це імперіалізм, шовінізм і тоталітаризм. Більшовизм – це породження саме російської культури, причому витонченого «срібного віку»; антисемітські інвективи Достоєвського нацисти під час війни друкували як пропагандистські матеріали для росіян у зондеркомандах; а «буревісник» Максим Горький заперечував (уже в 1920-х!) сам факт існування української мови… Ну, а про сучасну російську культуру і говорити не варто – окремі світлі постаті, окремі острівці європейськості, окремі – гнані в самій Росії – групи притомних достойників. Основна ж маса культурного продукту Росії, і передусім трансльована телебаченням, заражена «вірусами зла», причому, схоже, ще більше, ніж у пізньорадянську добу. Тож урядовці й депутати мали би своєю мовною практикою сприяти змістовній українізації України.
