Проблема не в контрабанді
У Мукачевому влада отримала останнє попередження. Не китайське
Стрілянина в Мукачевому й подальші події викликали доволі широкий резонанс. Нічого дивного, ніхто після революції гідності не думав, що українські міста стануть чимось нагадувати колумбійські. Кланові та бізнесові розборки із залученням озброєних людей з добровольчих батальйонів знову наочно показали, наскільки нестійкою є українська державна система.
Хвороба держави і суспільства зайшла так далеко, що на порядку денному дуже гостро стоїть питання про термінове лікування, радше навіть про хірургічне втручання. Так, як це формулює англійське прислів’я — desperate diseases must have desperate remedies — дуже важкі хвороби вимагають надзвичайно сильних ліків.
Те, що зіткнення сталося в Мукачевому, фактор випадковий. Від такого не застраховане жодне українське місто, село чи селище, включаючи і столицю. Таким самим випадковим фактором є боротьба за потоки контрабанди. Могли схопитися і за щось інше.
Не випадково у цій історії, що до розборок, боротьби за перерозподіл сфер впливу й отримання кримінального прибутку залучаються озброєні люди з добровольчих формувань, які на відстані більше 1500 км від фронту роз’їжджають на автомобілях з кулеметом і гранатометом. Інтеграція добровольчих формувань у регулярні з’єднання армії та Національної гвардії затягнулася до непристойності. Рано чи пізно щось подібне до подій у Мукачевому мало статися. Ось і сталося.
Треба чітко розуміти, що розборки між олігархами місцевого масштабу, дахування контрабанди й іншого кримінального бізнесу, тотальна корупція правоохоронних органів та місцевої влади, розділених на групи за олігархічною приналежністю — все це наслідки й далеко не основні причини події.
Можна організовувати десятки парламентських слідчих комісій, з’ясовувати, хто почав стріляти, хто кого й куди запрошував, звільняти й призначати митників, виконувати інші ефектні популістські дії, але це нічого не вирішує і нічого не змінює. Ми отримаємо черговий виток міжпартійної боротьби, використання подій, що вже відбулися, для розкручування політтехнологій у виборчій кампанії, яка практично розпочалася.
Звичайно, правоохоронці мають провести ретельне слідство, знайти винних, оскільки було вбито й поранено людей, за можливості перекрити потоки контрабанди. Останнє необхідно робити в тісній взаємодії з аналогічними службами наших сусідів, тому що без підтримки на суміжному боці здійснювати такі потоки контрабанди просто неможливо. Робити це максимально гласно і під громадським контролем.
Все це є необхідним, але тут буде йти боротьба з симптомами та проявами хвороби. Такі дії допомагають лікуванню, але не замінюють його.
Проблеми Мукачевого та усієї країни лежать у політичній площині. У незавершеності Революції гідності, яка усунула бандитський режим, але не змінила систему влади. Як була низька якість українського політичного класу, який досі не усвідомив, що після Майдану країна стала принципово іншою, так і залишилося.
Уже півтора роки минуло після революції, а процес справжніх реформ ледь зрушив із місця. Дещо робиться, але вельми повільно, некомплексно і часто абияк. Суспільство хоче змін і не якихось віддалених, а зараз. Розчарування охоплює всі великі шари, а з ним народжується роздратування й нетерпіння. Слів багато, а діла мало.
Головна провина за те, що відбувається, лежить на владі. Відсутність справжнього імпульсу до реформ має місце через нестачу політичної волі. У свою чергу останнє визначається звичкою вирішувати проблеми так, як це було давно. Як казав поет, «привычка свыше нам дана», ось тільки щастя вона не замінює і до нього не наближає.
Суб’єктивно це виражається в незрозумілих кадрових призначеннях. Як з боку президента, так ще більше викликають питання призначення, що йдуть від уряду. Президент, коли погоджувався на політичний блок у парламенті свого імені, не знав, хто ввійде до нього і як за багатьма з депутатів його блоку плаче серйозне прокурорське розслідування. Аналогічно і прем’єр-міністр зі своїм «Народним фронтом». Не дивно, що парламент на очах у всієї країни буквально саботує ухвалення таких важливих і необхідних законів.
Якщо все-таки реформи проводяться, то не в повному обсязі. Наприклад, зрушила з місця фінансова децентралізація, регіони отримують набагато більше коштів. І що з цього? Нічого не відбувається, гроші часто лежать на рахунках, а чиновники не поспішають їх використовувати. Вибори наближаються, от тоді вони й знадобляться на власну виборчу кампанію. І поки захист від такого навіть не розробляється.
Революція — це не тільки битви на вулицях столиці з прогнилим режимом. Це докорінні перетворення в країні. І діяти треба по-революційному, наполегливо й комплексно. Реформували міліцію в поліцію, начебто все йде добре, але ККД вельми низький. У зіткненні старої міліції та нової поліції результат не очевидний і часто на користь старих корумпованих кадрів.
Деолігархізація ведеться більше для показухи і для іноземних партнерів. Наслідком існування олігархічної системи є гальмування реформ всіма доступними серйозним людям засобами. При цьому на прикладі Мукачевого видно, що місцеві олігархи можуть бути не менш небезпечними за всеукраїнських.
І тут ми стикаємося із ще одним вкрай небезпечним явищем. Незавершені й половинчасті реформи набагато гірше їх відсутності. Тому що це прямий шлях до невдач і поразок. За ними йде розчарування і відхід найбільш прогресивних людей від настільки важливої справи. Після цього у багатьох, особливо в період бойових дій на сході країни, виникає бажання уявити себе Робін Гудами, захисниками бідних і знедолених. І багатьох із них будуть підтримувати, бо влада свою найважливішу функцію не виконує.
За розчаруванням зникає підтримка і піднімає голову контрреволюція. Ми це бачимо щодня, коли позитивні імпульси, якщо вони виходять із Києва, гасяться у провінції.
На порядку денному — конституційна реформа у сфері децентралізації. Справа, звичайно, дуже важлива, давно вже час. Тільки треба цілковито усвідомлювати, що децентралізація де-факто вже відбулася. Тільки не демократична і європейська, а олігархічна й напівкримінальна. Донбасівський сепаратизм стався саме через неї. Не в останню чергу великі й малі місцеві розборки, нехай і без стрілянини на вулицях, пов’язані з бажанням захопити командні висоти в управлінні міст і селищ, витіснити конкурентів всіма доступними методами.
Що ж робити, щоб події в Мукачевому не повторювалися. Нічого нового винаходити не треба. Через таке проходили багато країн і цілком успішно.
По-перше. Максимально прискорити й поглибити процес реформ. Неможливо реформувати міліцію в поліцію і не змінювати докорінно суди й прокуратуру. Це стало вже трюїзмом, але бізнес так само задавлений. Тут практично нічого не змінилося, коли не стало гірше.
По-друге. Реформи не зрушаться, якщо принципово не змінити підхід до їхнього кадрового наповнення. Інакше повторення Мукачевого неминуче.
По-третє. Без виконання попереднього не можна повернути довіру суспільства. Якщо це не зробити в максимально короткі терміни, на країну чекають нові потрясіння.
І останнє, але найважливіше. Влада зобов’язана показати ?rbi et ?rbi, що у неї є політична воля реконструювати країну. Якщо цього не відбудеться, то потрібно буде поміркувати над тим, щоб обрати конституційним способом іншу владу. З достатньою волею і бажанням змінити Україну.
