Пристрасті по Хрущову
У Росії 60-ліття знаменитої секретної доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС відзначили дуже своєрідно: гучними публічними дискусіями стосовно того, чи потрібна була десталінізація чи ні, а якщо потрібна – чи треба було її проводити так рішуче, чи слід було тихесенько розпустити ҐУЛАҐ, так само тихо реабілітувати частину знищених у роки Великого Терору, а всі гріхи звалити на когось із сталінських прибічників, залишивши «великого вождя» у мавзолеї як «корифея всіх наук» і «класика марксизму-ленінізму».
Утім, дехто йде ще далі, по суті зводячи хрущовську десталінізацію (нехай і непослідовну, недовершену) до залаштункової боротьби між сталінськими наступниками. Мовляв, Хрущов рвався до одноосібної влади, тому йому конче треба було усунути інших сталінських висуванців – Малєнкова, Молотова, Кагановича, Булганіна, – щоб далі правити, ні на кого не зважаючи, і саме тому затіяв викриття сталінських злочинів. Зокрема, така позиція унаочнена в інтерв’ю з істориком Олександром М’ясниковим, опублікованим 25 лютого в «Комсомольской правде» під назвою: «Хрущев свалил все репрессии на Сталина, чтобы не разоблачили его самого». Суть статті дуже проста: Хрущов був організатором настільки кривавих репресій, що Сталіну доводилося його стримувати; ну, а реальна десталінізація була здійснена до Хрущова: «Настоящая амнистия была при Маленкове, в 1953 году. Та самая, про которую сняли «Холодное лето 1953-го». Тогда из 2 526 402 заключенных ГУЛАГа было освобождено 1 201 606 человек». Ба більше: історик стверджує, що «на XX съезде окончательно рухнули все надежды на послесталинскую перестройку». Ну, а далі «после Маленкова пришел на пост руководителя страны Булганин, который не мог противостоять волюнтаристским идеям Хрущева: целине, кукурузе, строительству нефтепровода для торговли не бензином, а сырой нефтью».
Про Крим у цьому інтерв’ю – ані слова, проте сказано про «волюнтаристські ідеї» (читай – «п’яні забаганки», бо ж коли «істинно російська людина» відчуває найбільшу волю? після ста з причепом грамів, чи не так?). Отож усі все розуміють правильно: визначний російський мультиплікатор Юрій Норштейн твердо знає, що «Крым был передан нетрезвым Хрущевым без соблюдения элементарных юридических норм», а коментатори на сайті КП відзначають, що «Хрущев Крым отдал, очень логично…». А ще вони візначають, що «товарищ Сталин, это гордость русского народа», що «товарищ Сталин взял страну отсталую, а оставил с ядерной бомбой», що «Сталин фашистов победил, ну и что, что числом, а не умением».
Тим часом у цьому інтерв’ю російський історик наговорив чимало дурниць, які суперечать загальновідомим фактам. Скажімо, освоєння цілини почалося і рік тривало за прем’єрства Малєнкова; саме тоді, до речі, і Крим перейшов до складу України (до речі, на бездоганно оформлених під оглядом тодішніх юридичних норм документах про його передачу стоїть підпис не Хрущова, а голови Верховної Ради СРСР Ворошилова…). Ну, а амністію, яку історик приписує Малєнкову, ініціював і провів Лаврентій Берія, тоді – перший заступник прем’єр-міністра і міністр внутрішніх справ (підпис же на указі про амністію – того ж Ворошилова). Берія взагалі значно краще за інших членів партійного керівництва знав ціну «перевагам соціалізму», тож саме він зупинив сталінські «будівництва століття», заговорив неприпустимість «культу особи», переконав ЦК послабити тиск на колгоспників і дещо «відмотати назад» русифікацію «національних республік». Завдяки Берії ЦК КПУ вперше за час його існування очолив етнічний українець. Але Берією нині в Росії прийнято лякати народ, досить переглянути квазіісторичні телесеріали минулого десятиліття. Чому? По-перше, на когось слід списати всі лиха, по-друге, Берія – грузин. А Сталін – він сприймається як хоча би за культурою росіянин, що по-своєму дбає про цю культуру, а у порівнянні з Берією він виглядає у цих серіалах ледь не гуманістом.
Щоправда, зазначений історик згадує і про Берію: «Про планы Берия мы можем сейчас говорить только в сослагательном наклонении». Чому? Той не приховував намірів від своїх можновладних колег: почистити «органи» від найодіозніших персонажів – адже саме Берія домігся публічного скасування вироків у «справі лікарів-убивць» і зупинив переслідування «космополітів»; «почистити» партійні органи в республіках СРСР від тих, хто не знає мову корінної нації; відмовитися від «будівництва соціалізму» (читай – радянської окупації) у східній Німеччині і дозволити возз’єднання країни на засадах демократії та нейтралітету тощо. Можна сказати, що Берія на той час став «цинічним антикомуністом», знаючи, яка реальність стоїть за пропагандою; а от Хрущов був тоді й залишився до кінця днів своїх романтиком комунізму, і саме це стало головною причиною його метань в економіці та політиці…
Ті ж, хто згадує у зв’язку з правлінням Хрущова лише про кукурудзу і цілину (до речі, освоєння останньої було вірною ідеєю, вона просто була неграмотно реалізована, потрібно було кілька років підготовки для її здійснення), забувають не лише про перший супутник і про політ Гагаріна, а й про чи не найбільшу заслугу очільника СРСР в плані соціальної політики: про масову житлову забудову. Нехай спершу то були стандартні п’ятиповерхівки, але ж вони замістили собою бараки, підвали та комуналки, в яких жили десятки мільйонів людей. Невдячні нащадки тих, хто вирвався з бараків, назвали нові райони «хрущобами» - але ж іще за Хрущова розпочався перехід до побудови дев’ятиповерхівок, а в 1963 році – спорудження висоток Нового Арбату у Москві. Масове житлове будівництво було «коником» Хрущова, але чогось пересічний росіянин (і навіть непересічний, якщо згадати Юрія Норштейна) воліє згадувати про «п’яного кукурузника», а не про політика, який завдав смертельного удару сталінізму (цієї осені, до речі, на нас чекає ще один ювілей з цього ряду – 55 років виносу тіла Сталіна з мавзолею, здійсненого за ініціативою Микити Хрущова), юридично скасував сталінський ҐУЛАҐ (жовтень 1956 року), бодай частково відкрив СРСР світу і світ СРСР (тут можна назвати фестиваль молоді та студентів у Москві в 1957 році, куди приїхали десятки тисяч іноземців), дав «добро» на публікацію «Одного для Івана Денисовича» й деяких інших творів Солженицина, спробував поділити КПРС на дві партії (згадаймо «сільські» та «промислові» обкоми і райкоми), зрештою, прислухався до аргументів українських учених і скасував побудову атомної електростанції на Оболоні (тоді це було пустирище під Києвом; ту станцію пізніше побудували під Чорнобилем…).
Так, гріхів у Хрущова під час його правління також вистачало – чого варті лише придушення народної революції в Угорщині у 1956-му та масового виступу робітництва у Новочеркаську в 1962-му. Але забуваймо при цьому, що і цілину з кукурудзою Хрущов затіяв, щоб якнайшвидше нагодувати десятки мільйонів злиденних мешканців СРСР, і на передачі Криму до складу УРСР наполіг тому, що населення півострова, добровільно-примусово загнане туди Сталіним з Росії, було безпорадним і голодним. І ще одне: наприкінці життя Хрущов жалкував, що не довів десталінізацію до кінця та висловлював сподівання, що її продовжать нові покоління. Так і сталося, але, схоже, не в Росії, де буяють себе неосталіністські настрої та, головне, суто неосталіністська практика в політиці та пропаганді.
