Пристрасті за олігархом і колишнім губернатором
Про те, що союз президента Петра Порошенка та олігарха Ігоря Коломойського є тимчасовим, було зрозуміло від самого початку. Спільність інтересів у вигляді протистояння російській агресії досить швидко себе вичерпала як головний рушій зв’язки. Стратегічний інтерес залишився, але занадто багато інших деталей насипали стільки піску в колеса, що підшипники неминуче повинні були припинити обертання. Залишалося лише одне питання: коли суперечності набудуть настільки гострої форми, що вийдуть на поверхню. Такою датою виявився березень поточного року.
Не варто занадто загострювати увагу на зіткненнях на нафтогазовому полі. Контроль над «Укртранснафтою» і «Укрнафтою» при всій його фінансовій та економічній значущості не є ні причиною, ні наслідком конфлікту. Це пов’язаний процес, хоча про нього всі говорять. І він не вартий тієї уваги. Набагато важливішими є інші обставини як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.
Найцікавіше було спостерігати, як з плином конфлікту змінювалася тональність щодо постаті Коломойського на російських федеральних каналах. Адже ще зовсім нещодавно він був породженням пекла, втіленням світового зла, що замислило розвал держави російської. Приватними арміями, підпорядкованими й фінансованими тоді ще дніпропетровським губернатором, лякали обивателя і його чад не лише в столицях, але й на величезних теренах від Калінінграда до Владивостока. Жах перед кольоровою революцією, що готується, разом із загонами «Правого сектора» буквально охопив величезну країну.
І раптом різкий поворот в оверштаг, і з екранів навіть якось співчутливо розповідають про новий виток протистояння в українській владі. Мало того, виявляється, що українські олігархи визнають «ЛНР» та «ДНР» і пропонують вступити з ними в переговори. Яка метаморфоза.
Відразу ж численні прокремлівські експерти потираючи руки почали обчислювати, скільки часу залишилося до тієї омріяної години, коли на вулицях спочатку Дніпропетровська, а потім і Києва розпочнеться стрілянина і бої між загонами Коломойського й рештою силовиків.
Як каже німецьке прислів’я, der Wunsch ist der Vater des Gedankens — «Бажання — батько думки». Вже дуже хочеться багатьом у московських коридорах влади, щоб в Україні розпочався новий виток внутрішнього протистояння. І в цій каламутній водичці знову спробувати зловити хоч якусь рибку. Нічого подібного не сталося, і в цьому чергове гірке розчарування ватажків російської зовнішньої політики та пропаганди. Не виправдав Коломойський надій, обдурив. Хоча, за великим рахунком, нічого й не обіцяв у цьому сенсі. Звідки вони взяли все це, залишається тільки здогадуватися.
Що ж сталося і в чому конфлікт, якщо відволіктися від нафтових і газових справ.
Варіант перший. До речі, найчастіше звучить у Москві та Києві. Та й інших європейських столицях. Іде перерозподіл власності, тому що ділити вже нічого. Можна лише забирати. Процес цей почав ще Янукович й на цьому втратив неабияку частину підтримки.
Знаючи звичаї, що панують в українському правлячому класі, зовсім заперечувати таку можливість не можна. Щобільше, це цілком можливо, хоча й у менших масштабах. Від поганих звичок позбавляються з великими труднощами і тільки під дуже великим тиском. Проте, здається, що нині ми маємо справу з дещо іншим процесом.
Варіант другий. Президент і уряд перебувають під сильним міжнародним тиском. Про реформи багато розмов, але мало дій. Подальші транші зовнішньої фінансової підтримки суворо прив’язані до реконструкції та реформування країни. І з кожним днем умови їх надання стають все більш жорсткими. За попередні роки українська влада навчилася настільки майстерно імітувати бурхливу реформаторську діяльність під щільною словесною та пропагандистською завісою, що виникає величезна спокуса все знову повторити спочатку. Раптом довірливі європейці й американці знову клюнуть на таку приманку. Покараємо одного-двох найбільш нахрапистих олігархів, от і буде боротьба з корупцією. І народу буде що показати й світові пред’явити.
Варіант третій. Олігархічна структура економіки й влади стали одним із головних гальм на шляху реформування країни. Якщо не приборкати апетити олігархів у всіх сенсах цього слова, просунутися в демократизації держави неможливо.
Збереження олігархату несе в собі небезпеку виникнення питомих князівств, куплених або відірваних олігархами у центральної влади після проведення справжньої децентралізації. Приклад Донбасу наочно показує, до чого призводять політичні ігрища знахабнілих місцевих князьків, нехай і з київською пропискою, з центральною виконавчою та законодавчою владою.
Чи то під тиском зовнішніх чинників, чи то через бажання увійти до історії, але президент почав реальну боротьбу з олігархами. Для подальшого аналізу це не настільки важливо. І прізвище конкретного олігарха зараз не має істотного значення.
Те, що на перший план висунувся Коломойський — фактор суб’єктивний. Поводився дуже вільно, брав не за чином, сподіваючись, що патріотична хвиля, піднята рік тому, в умовах війни все спише. Фінансував озброєння й тилове забезпечення батальйонів, а й про свою вигоду не забував. Кому війна, а кому мати рідна. Коломойський ніколи особливої вуздечки не відчував, а тут, як писали класики, Остапа понесло. У бурхливому потоці втратив політичний орієнтир. Ось і потрапив під роздачу.
Схоже, що головною метою президента був все-таки не тепер уже колишній дніпропетровський губернатор. Якось пройшло не надто поміченим, що Господарський суд Запорізької області зобов’язав Маріупольський металургійний комбінат (ММК) імені Ілліча повернути державі понад 3,5 тисячі гектарів землі сільськогосподарського призначення. Зауважимо, що ММК належить Рінату Ахметову. Випадковий збіг. Теоретично можливо, а практично аж ніяк не віриться.
На нещодавній нараді у Президента саме Коломойський і Ахметов вельми стримано поставилися до пропозиції дещо поступитися частиною своїх інтересів заради всієї країни. Не важко було здогадатися, хто саме стане першою метою розпочатої деолігархізації.
Який же з перерахованих варіантів зараз здійснюється. Всі відразу і кожен окремо. При цьому твердо обраного і певного шляху немає. Так працювати на країну українська влада не вміє і навчається з великими труднощами.
На цьому етапі, на прикладі Коломойського, влада посилає достатньо зрозумілий сигнал реалізації другого, без цього ніяк не можна, так і третього варіанту. Панам олігархам пропонується певний договір, інакше боротьба до повної і беззастережної капітуляції. І навіть якщо його буде прийнято, вони зроблять все, щоб події пішли саме за другим варіантом.
Проблема в тому, що третьому варіантові немає альтернативи. Інакше в умовах зовнішньої агресії ми можемо повторити Руїну другої половини XVII століття або долю УНР.
Згідно з останнім опитуванням «Левада-Центру», в Росії більш ніж 30% респондентів бажають розпаду української держави. І сподівається агресор на внутрішню слабкість країни. На безлад і хитання. І це не повинно повторитися.
Чи розуміє це президент. Скоро побачимо.
