Путінські пасьянси
Кремль спробував перегорнути дійсність до гори ногами і, на жах, це йому вдалося. І саме на нас – українцях – лежить місія не просто перемогти окупанта, але й поставити речі на свої місця
9 квітня в Антрациті спецслужби Росії в черговий раз «почистили» казаків. Мешканці міста поховались по своїм домівкам в той момент, як вулицями Антрациту пролунали щільні автоматні черги. Все почалось з того що о шостій ранку до міста увірвались озброєні бойовики, які назвались «генеральною прокуратурою ЛНР» та «МГБ ЛНР». Бойовики почали роззброєння антрацитівського окупаційного гарнізону «Казачьей национальной гвардии». Дуже злагоджено, планово почались відповідні арешти і обшуки по заздалегідь відомим адресам. Видно, що так зване «МГБ ЛНР» - це далеко не вчора прийняті на службу «ополченці». По всьому видно, що так зухвало і професійно працює «контора» вище.
Про «маврів», які зробили свою справу, мені довелось писати ще минулим літом. Вже тоді було зрозуміло, що наймані по місцю луганські та стаханівські «поліцаї», алкозалежні нащадки гітлерівських козаків вже довершують свою справу і стають непотрібними російським окупантам. Тоді Кремлю потрібно було влаштувати дестабілізацію на Донбасі, розхитати регіон, ввести його в стан паніки. Завербовані виконавці примітивних злочинів по захопленню будівель, провокацій тощо, починаючи з травня 2014-го року створювали відповідне тло для вводу регулярних російських військ. Вони створювали картинку начебто громадянського спротиву, а насправді вселяли страх в місцевих. Беззбройні луганчани, які і думки не мали братись за зброю, опинились в стані панічної гіпнотизації. Кожен боявся за себе. Це зі сторони може здатись, що можна було взяти дубину і відшмагати купку мародерів і озброєних покидьків. Саме фраза «луганчани самі все допустили» набрала великої популярності в соцмережах. Вину луганчан списувати не можна. Але вина ця як раз полягає в апатичності, у відсутності власної позиції. Луганчанам потрібен був хтось хто вселив би в них відчуття справжньої влади, сили, яка здатна і навіяти страх, і захистити. Нажаль ні місцева міліція, ні армія таких відчуттів не викликали. Навпаки, було помітно як міста Донбасу здаються один за одним, як наче за командою відступають українські сили зі сходу. Саме оголення спротиву на Донбасі створило підґрунтя для нових прив’язок. Інакше кажучи, Донбас відчув, що «його злили». Отруйна фраза «нас зливають» на рівні фрази «все пропало» міцно закріпилась у вживанні. Мало того, вона розповсюдилась і на інші регіони. Популярною вона стала навіть серед солдат. Неясність та плутаність заяв керманичів, лише підсилювали відчуття дезорієнтації. Що відбувається? Ми воюємо чи полишаємо позиції? Перша половина літа 2014-го року була насичена низкою непорозумінь, аж до наших перших справжніх перемог по звільненню Слов’янська, Краматорська, Щастя та інших міст. Тоді з’явилась надія на перемогу. Тоді вперше хаос відступу почав перетворюватись в ясні цілі по звільненню територій від російської наволочі. І вже тоді мало у кого виникало питання, щодо того, що наволоч та була саме російською.
Для багатьох залишається інтригою – хто був тим активом, який минулого року захоплював адміністративні будівлі та території. Яка доля серед них було свідомих місцевих сепаратистів, найманої місцевої голоти, найманців із Росії, російських військових та представників їхніх спецслужб. Цікаво дослідити і історію формування так званого казачого руху, який до війни на Луганщині уявляв собою банальний натовп фестивальників, а рік тому дивним чином перетворився на збройні групи. Вважаю, що полишати ці питання, які на перший погляд здаються зрозумілими, не можна. Треба простежити формули вербовки бандитів як в Росії так і в Україні, усвідомити роль поставлених (!) ватажків і значення різних сегментів диверсійних груп, з яких казакам і «кавказцям» була відведена особлива роль.
«Кавказці», переконаний, були завезені на Донбас не лише як «великі воїни». Остаточна дискредитація чеченського народу, як агресивного, нарваного і тричі перепроданого люду, після війни в Грузії (там так само використовувались чеченці) і тепер в Україні – ось одне із завдань Путіна. Вся Росія мала дивитись на чеченців, які вирізають українців в Україні, і радіти тому, що Путін «переміг» таку небезпечну націю. Один шовініст росіянин мені писав тоді: «Путин всё сделал путём. Натравил на вас «зверей». Звірі – так росіяни називають кавказькі народи. Тепер деякі українці проклинають чеченців (хто в злобі не екстраполює деталь на всю картину загалом?), інколи забуваючи, що саме чеченці прийняли на себе 20 років назад удар російської агресії, саме чеченці першими на пострадянському просторі спробували саме здобути, а не чекати на випадок, свою незалежність (не рахуючи литовців в телецентрі Вільнюсу). Так Путін розклав пасьянс, в якому старі свої злочини він представив як здобутки, гидоту прикрасив «героїчними» георгіївськими стрічками. Путін спробував перегорнути дійсність до гори ногами і, на жах, це йому вдалося. І саме на нас – українцях – лежить місія не просто перемогти окупанта, але й поставити речі на свої місця, що ми ніколи не зробимо, якщо не навчимось називати речі своїми іменами.
Ще одним перевернутим до гори ногами елементом були згадані казаки. Слово «казак» (чи «козак»?) вже само по собі натякає на апеляцію до історії. Традиції, коріння, шаблі і папахи. Ще одне загравання з «исконностью». Мало хто з напівграмотних місцевих «казачків» читали фундаментального Шолохова, який писав про Станицю Луганську – українську сторону (!). Якщо уважніше зараз придивитись до облич під тими папахами, на всіх цих Косогорів і Козіциних, то стане ясно, що цей прошарок «відбитих» на всю голову персонажів, ніякого відношення до історії і традицій не мають. До грабунку мають, до традицій самогоноваріння мають, але не до історії. П’яний, авантюрний натовп, якому роздали заздалегідь пошиті костюми і автомати зі складів. Натовп, який взяв на себе ударну роль і відповідно відповідальність.
Після того як перший етап окупації Донбасу був завершений, звичайно постало питання укріплення в регіоні окупаційної влади. Групи бандитів в особі казаків та так званих «ополченців»-заробітчан, з певного моменту відчули себе реальною владою в захоплених містах. Вони ж бо за них воювали, а отже мають право навіть не на долю, а на територію. Абсолютно природно утворені в умовах розданої зброї і з відчуттям повної безкарності, банд формування самі прирекли себе на ліквідацію. І портрет Путіна разом із іконою Христа, як ознака прямої підлеглості до «вищих сил», тут не допоможе. «Маврів» почали добивати ті хто «вийшов обличчям», а не папахами. Не походили ні Козіцини, ні Косогори на номенклатурних чиновників, які мали б представляти «республіки». Таким рилом вийшов «солдат імперії», як він себе сам колись називав, Ігор Плотницький. Саме під Плотницького, мрія якого збулась, наразі спецслужби Росії остаточно вичищають окуповану місцевість від неблагонадійного і конкурентного елемента. І достатньо зробити Плотницькому один невірний крок, Росія, яка наразі дозволяє колишньому місцевому чиновнику середнього рівня, грабувати мільйони, торгувати гуманітарною допомогою, вугіллям і контрабандою, перетворить його на попіл. Як це було зроблено на початку січня з «Бетменом». Або відправлять на «почесний покій».
Поки ж поступово в попіл перетворюється Донбас, а безпосередні виконавці цього злочину зникають як використані тампони в каналізаційних колекторах. Злочин перетворюється на історичний факт, персоналії на фотографії, їх імена і біографії згодом будуть заново прописані в підручниках, на чистих аркушах замість вирваних сторінок. І про це ми маємо думати вже зараз, щоб не опинитись таким вирваним аркушем.
