П'ять років ганьби
Тоді 6 квітня 2014-го було так само сонячно. Періодично проросійські провокатори, яких в Луганську було вдосталь, збирали мітинги біля СБУ. З початку березня біля Луганської ОДА жив своїм бомжацьким життям "антимайдан". Зокрема там відбувалась вербовка "гарматного м'яса" і все частіше можна було побачити серед смраду біотуалетів (одразу біля них там готували їжу) та асоціального елементу, юнаків в камуфляжі. Окремо формувались загони із колишніх "ментів", беркутівців та інших боєздатних осіб. Але то був окремий сектор. Такі кашу біля екскрементів не їли.
Але анексований Крим натякав, що все серйозно. А так реалії більш походили на фарс. Мовляв, місцеві князьки просто шантажують столицю. Так воно й було. Та кволість Києва очевидно говорила, що новим постмайданівським фаворитам кримський та донбасівський електорат явно був як п'яте колесо до воза. Це потім ми дізнались, що ще в лютому 2014-го року там "на верху" ділили портфелі по квотам кілька днів, в той час як Крим насичувався "зеленими чоловічками". А захоплення луганського СБУ взагалі стало епічним явищем, коли натовп з палками і камінням протаранило будівлю, яка будувалась на випадок ядерної війни з відповідними комунікаціями та підземними ходами. Щоправда до 2014-го року навіть дубові двері СБУ були замінені на пластикові... По-модному.
Про ті події я писав в нагадував часто. Взяв інтерв'ю майже з усіма ключовими фігурами тих подій з нашого боку. Навіть зняв фільм "Луганськ. Окупація". На кадрах тих подій можна побачити обличчя, які згодом зайняли віджаті особняки. Але не надовго. Той самий Ципкалов був закатованих згодом... Плотницьким. А у Плотницького згодом раптово отруїлись грибами батьки. Чи варто про них всіх згадувати тепер? Варто. Все це тінь нашої сьогоднішньої реальності. Потворна тінь, як викривлена гримаса злого демонічного карлика.
І ось в цей день я стою через п'ять років в Києві напроти СБУ на Володимирській. Дивлюсь на потужні, важкі як ворота, дубові двері. Фотографую. А що мені? Я колись зайшов з бандитами в СБУ луганське. А тут всього тільки пофоткати СБУ київське) Підходить до мене камуфльований юнак. Питає, цікавиться навіщо знімав двері і пам'ятник, фотографує мене, фотографує мої документи. Не розуміє чому я сумно посміхаюся. Я звичайно не сперичаюсь. Навпаки. Все вірно - так і треба. Але чемно кажу: якби ви так перевіряли тих хто своїми брудними чоботами топтали луганське СБУ рівно п'ять років тому...
Бачу що він не зовсім розуміє про що я. Він не винен, що не відчуває болі, що для нього мої слова наче з дурної казки, яку розповідає склеротичний дід. Він просто мабуть не може уявити собі, що таке можливо. Тобто знає, що щось таке було, але чисто психологічно не уявляє. Та я й сам знаю, і бачив, але досі не можу повірити в побачене. Хлопчина чемний, комусь пояснює ситуацію по рації. Я в цей час передивляюсь в телефоні стрічки новин... Батько полоненого моряка помер, кандидати в президенти попісяли в баночки... Думаю: хлопче, як легко руйнується твій спокій в такий весняний день. І дай Бог нам всім пильності, щоб цього не допустити. Бо я пам'ятаю як дехто п'ять років тому пісяв не в баночки, а на долівку такої ж самої начебто укріпленої установи.
Хочеться йому щось сказати, розповісти і донести. Зрештою поділитись тим, що таке кожної ночі уві сні блукати своїми вулицями, дворами, кімнатами своєї квартири. Кожної ночі, п'ять років. Хочеться розповісти, що весна оманлива. Та у відповідь на його пильність і прискіпливість лише знову сумно посміхаюся. Нехай служить і пильнує. Пильнуйте і ви, а не стійте в чергах до тих хто пісяє в баночки в той час як хтось проливає кров в землю.
Не вибачу ніколи.
