П’ята хвиля?
Про поточні емігрантські настрої та реалії в українському суспільстві у зв’язку з війною на Донбасі
За даними центру «Соціальний моніторинг» і Українського інституту соціальних досліджень імені О. Яременка, на сьогоднішній день бажають переїхати до іншої країни 21% українців. 7% потенційних мігрантів намагаються щось робити для того, щоб скоріше емігрувати; решта – пасивно мріють.
ТАМ, ДЕ НАС НЕМА
Соціологи зазначають, що основними домінантами в українському суспільстві є встановлення миру та підвищення матеріального стану. Більше 70% опитаних вважають рівень власних доходів недостатнім, а 20% – скаржаться на безробіття.
Очевидно, наведені показники ще далекі від того, щоб пророчити Україні у найближчому майбутньому ще одну масштабну хвилю еміграції, але стовідсотково виключати цього не можна. Економічна криза та донбаський конфлікт продовжують активно підігрувати цьому сценарію.
Варто нагадати, що перша історична хвиля української еміграції охопила період з другої половини 19 століття до початку Першої світової війни. Підстави, перш за все, були трудові. Друга хвиля – між двома світовими війнами. Тут були і економічні, і політичні причини – багато хто з українців не хотів служити як в російській, так і в австрійській арміях.
З кінця Другої світової війни до 80-х років минулого століття відбувалася третя «політична» хвиля. Вона, зрозуміло, більшою мірою стосувалася антирадянської громадськості. Остання еміграційна хвиля – четверта, «заробітчанська», яка почалася з 1990-х років.
ДО ВИЇЗДУ ГОТОВІ
Нещодавно своє «емігрантське» дослідження серед українців провів кадровий портал hh.ua. Виявився такий розклад за професіями. Більше за всіх переїхати до іншої країни налаштовані українські працівники нафтогазового ринку – близько половини.
Друге місце з показником майже 40% посідають медики. Трохи відстають від них металурги та промисловці – 37%. Серед українських айтішників націлені шукати кращої долі за кордоном близько третини.
Показово, що працівники нафтогазового ринку, металургійної галузі та IT-спеціалісти, згідно із даними Держстату, входять до групи найбільш високооплачуваних професій в країні, а медики – як не дивно, до найбільш низькооплачуваних.
Українські трудові мігранти представлені, як правило, особами у віці 20-49 років, а максимальний рівень у трудових міграціях спостерігається у віці 25-29 років. Найчастіше трудовими мігрантами стають українці з професійно-технічним і повною середньою освітою.
ШКОЛА ВИЖИВАННЯ
За інформацією ООН, з Донбасу виїхали більше мільйона жителів. Близько половини з них переселилися на територію, підконтрольну Києву, інша половина – у сусідні країни. Щодо кількості тих, хто виїхав із зони АТО, Київський міжнародний інститут соціології наводить такі відсотки по містах:
1. Дебальцеве – 61%;
2. Авдіївка – 48%;
3. Первомайськ – 44%;
4. Новотошківське – 40%;
5. Зугрес – 38%.
Донецьк і Луганськ залишила третина мешканців.
Невиключно, що працездатні люди, які перебираються із зони АТО до РФ, замінять там гастарбайтерів із Середньої Азії та Кавказу, які останнім часом масово залишають російські міста через нову міграційну політику, яку впровадив Кремль на початку цього року. Тепер мігрантам, які хочуть легально працювати в Росії, треба складати іспити з російської мови, історії та законодавства.
Звичайно, багатьом переселенцям з Донбасу набагато простіше буде скласти ці іспити, ніж азіатським і кавказьким мігрантам. А росіянам, зрозуміло, легше буде працювати з тими, хто приїхав з українського Сходу, ніж з представниками неслов’янських етносів.
ЗВ’ЯЗОК З ТЕРИТОРІЄЮ
Цікаво: нещодавно телеканал з окупованого Харцизька «ТВ-Сфера», лояльний до бойовиків, провів на власній сторінці в соцмережі «Вконтакте» опитування, щоб дізнатися, куди б виїхали харцизькі жителі, якби в них була така можливість.
Результати виявилися досить показові. На першому місці – США, на другому – Європа, на третьому та четвертому відповідно – Росія та Україна. Ці дані, звісно, не є репрезентативними по Харцизьку і тем паче по всій окупованій території, але вони дають певну «їжу» для роздумів.
Ну, а значна доля харцизьких респондентів не бажає нікуди перебиратися. Це стосується і багатьох інших жителів у зоні АТО. І причини, судячи з усього, не стільки ідеологічні чи хазяйські, а суто психологічні – міцний внутрішній зв’язок зі своїм домом, землею. Зв’язок, який не так просто розірвати навіть бойовим діям.
Як показують дослідження групи «Рейтинг» щодо патріотичних настроїв українського населення, для мешканців Донбасу найбільшими предметами гордості за свою країну та народ є місце народження, рідна земля, територія проживання, а також працьовитість і вміння господарювати.
Для деяких жителів у зоні АТО залишити свій будинок означає у деякому сенсі вмерти. Але така психологія, безумовно, властива не тільки їм.
Євген СЕРЕДА, політолог, журналіст
