Російські ліберали в ролі комуністів
Хоч як би протиставлялися єльцинські дев’яності й путінські нульові — як лихі 90-ті й путінська стабільність (владна версія) або як зоря демократії і її захід (ліберальна версія), спільного у них не менше, ніж відмінностей. Щобільше, єльцинська доба багато в чому була репетицією путінського «русского мира», а в дечому, можливо, генеральною репетицією.
Адже антизахідні настрої і ностальгія за радянською могутністю виникли не за Путіна, а за Єльцина. І загравання з великодержавністю та панславізмом з’явилися і стали використовуватися пропагандою за часів президента-справжнього демократа.
Формально причин було дві: невдача гайдарівських реформ і як наслідок — зубожіння суспільства (а вбоге суспільство завжди хапається за ідеологічну соломинку), і жорстоке придушення жовтневого путчу 1993-го, що викликало не менше жорстку критику Єльцина Заходом та його (Єльцина) наступні спроби від Заходу (та його критики) дистанціюватися.
Не менш важливим було експлуатування багато в чому ілюзорної комуністичної загрози та ідейна боротьба з комуністами-патріотами, що мала форму димової завіси, за якою проходила реальна боротьба за приватизацію колишньої радянської власності. І участь у створенні цієї димової завіси лібералів — одна з причин втрати ними репутації. Про що ліберали (ліберали як узагальнення, без переходу на особистості, які є різними) дуже не люблять згадувати.
Характерно, що легітимація ностальгії за «совком» була проведена багато в чому руками лібералів: «Песни о главном» (1995) та «Песни о главном 2» (1997) було зроблено Парфьоновим і тоді цілком ще ліберальним Ернстом.
Очевидна рима між Путіним та Єльциним — чеченські війни та підтримка саме єльцинською пропагандою сербської імперської влади в конфлікті з хорватами та косоварами. За єльцинським наказом відбувається марш-кидок на Приштину і зростає антиамериканська риторика при придушенні Мілошевича, який зарвався. До речі, російські протести проти незалежності Косово також — якщо не аналог, то передвісник путінського Криму.
Те саме і з приводу економіки: перерозподіл власності путінськими силовиками — це друга частина марлезонського балету під назвою «Заставні аукціони».
Ну а підтасовування виборів 1996 року (голосуй або програєш) — це, безумовно, вступ до путінської монографії з маніпулювання виборів щодо Чурова.
Ще раз зверну увагу на тих, хто здійснював ідеологічне прикриття єльцинському антизахідному повороту до м’якого варіанту ностальгії за «совком», боротьбі з перебільшеною (якщо не міфічною) комуністичною загрозою і перерозподілу власності між своїми (колишніми номенклатурниками) — це були пострадянські ліберали. Їм здавалося, що чудово бути молодшим братом міцніючої у своєму боязко патріотичному тренді російської влади, вони на повну силу відтоптувалися на гутаперчевих комуністах як страшних ворогах молодої демократії, їм добре платили за їхні пропагандистські послуги щодо спрощення інтерпретації реальності. І вони не помітили, як замінили комуністів у ролі головного ворога, хоча ложе для цієї позиції самі з любов’ю вирізали з берези й встеляли соломою.
Були ворогами страшні комуністи, стала «п’ята колона»: хрін та редька в одній упаковці. Мені абсолютно не шкода комуністів, для них будь-яка кара менша за Нюрнберг — не для нашого коня паша. Але брехня, прикриття злодійства й пропаганда, в якій брали участь ліберали, — це і є витоки путінізму, тільки в інших особистісних характеристиках. Від Єльцина, а не від його ліберальної обслуги залежало — стати йому Путіним чи ні. Єльцин просто зростом вищий, широтою ширший, менш мстивий, але антизахідництво як захист своєї авторитарності після 1993 року — це його, а не Путіна, ноу-хау. Його авторитарну конституцію, яку вигадали радники-ліберали, було використано Путіним, з котрими й вигадувати нічого не потрібно було.
Ви подивіться на біографію практично будь-якого відомого ліберала або олігарха: комсомольський або кадебешний бекграунд, несамовита боротьба з комуністичною заразою за Єльцина й путінський список «Форбс» замість сигари в більярдній.
А навіть якщо не список «Форбс», а просто сита редакторська або видавнича посада разом з оберемком акцій у задній кишені брюк — знайти системного ліберала, який старанно не працював би в єльцинську добу на боротьбі з ілюзорними ворогами, важче за вушко для верблюда.
Зрозуміло, що путінські наклепи й розправа з єльцинськими комісарами має зовсім інші цілі, ніж розплата за рахунками. Але коли нарікаєте на несправедливі переслідування (а вони несправедливі, на жаль), коли дивується, навіщо використовувати вас як ворогів, якщо ви ілюзорні і як ворог, і як ліберал — згадуйте службу на єльцинську добу, ліберальну імперію, дві «Волги» на ваучер, слов’янське братство з Милошевичем, Кирієнка у прем’єри, Путіна у президенти — легше на душі не буде, але, можливо, зрозуміліше, як вважаєте?
