Серед союзників згоди немає
Конфліктний потенціал на пострадянському просторі зростає
Рік 2018-й, що йде до завершення, характеризується зростанням взаємного невдоволення і конфліктів на пострадянському просторі. Цей термін все більше втрачає свій зміст, але поки ним можна користуватися.
Так вийшло, що анексія Криму та агресія на Донбасі не тільки докорінно змінили російсько-українські відносини, а й викликали зростання конфліктного потенціалу на всьому пострадянському просторі, насамперед по периметру російських кордонів.
У Москві по можливості намагалися вивести кризу в стосунках із Києвом за дужки так званих інтеграційних заходів у рамках ОДКБ та Євразійського союзу. Однак з таких намірів нічого не вийшло. Ніхто з членів Альянсу і партнерів не приєднався до московської політики, і навіть формальне голосування в ООН в унісон із Росією нічого не змінює по суті. Від російської агресії на Донбасі за можливості дистанціюються. Особливо Москву дратує така політика найближчих союзників - Казахстану і Білорусі.
Вибори президента Грузії при певних надіях у Кремлі на деяку зміну зовнішньої політики Тбілісі показали, що прозахідний курс залишається, і ніякі зміни його не передбачаються. Це тим більше для Білокам'яної прикро, що її позиції у Вірменії і загалом на Південному Кавказі схильні до дедалі більшої ерозії.
У цьому стратегічно важливому для Росії регіоні вплив Москви поступово зменшується. Не завжди це видно наочно, але процес триває.
Через неврегульований конфлікт з Азербайджаном навколо Нагірного Карабаху Єреван повинен діяти досить виважено та обережно. Головним завданням нової влади Вірменії є відділення зовнішньої політики від внутрішньої. Назовні декларується збереження стратегічного курсу та підтвердження всіх зобов'язань з союзу з Росією, а всередині розгортається боротьба з найбільш одіозними проявами корупції і спроби на цій основі поліпшити соціально-економічний стан країни.
Вся проблема вірменських реформаторів, що для Москви немає поділу на внутрішню і зовнішню політику. Там ніхто не збирається спокійно сприймати удари по вірменських корупціонерах, які тісно пов'язані з відповідними приватними і державними російськими компаніями і московським істеблішментом. Саме тому боротьба з корупціонерами в Єревані викликає не просто невдоволення Білокам'яної, а й відкриту протидію. Тут наступного року відбуватиметься накопичення взаємного невдоволення, і не виключений певний поворот московської політики в бік Азербайджану.
У Баку не варто цьому особливо радіти. Ніхто в Москві не буде сприяти врегулюванню конфлікту навколо Нагірного Карабаху. Найбільше, на що підуть у Кремлі, так це збільшення поставок зброї Азербайджану, але за це вимагатимуть досить багато. Чим більший обсяг поставок, тим вищий рівень вимог. Так що до можливого, здебільшого імітаційного, повороту в московській південнокавказькій політиці і в Баку, і в Єревані слід поставитися дуже обережно, щоб не потрапити в сіті, що розставляються.
У Центральній Азії відбуваються досить серйозні внутрішні процеси, які можуть вже в наступному році стати факторами дестабілізації.
Насамперед це стосується Туркменії. У країні посилюється економічна й фінансова криза, виробництво падає, виникла загроза голоду для значної частини населення. Поки владі вдається хоч якось справлятися з подібним розвитком подій, але її можливості близькі до вичерпання.
Неспокійно на зовнішніх кордонах Туркменії. В Ірані можлива внутрішня дестабілізація, що призведе до закриття або відкладення важливих для Ашхабада інфраструктурних проектів поставок газу. Відповідно неспокійно на афганському кордоні та можливість інфільтрації ісламістських бойовиків зростає.
Узбекистан формує регіональну багатовекторну політику, в якій для Росії не завжди є місце. З ініціативи Ташкента, підтриманої Казахстаном, у березні п'ять країн Центральної Азії провели в Астані саміт, Туркменія була представлена головою парламенту. Обговорювалися питання співпраці держав регіону в економічній, торговельній та фінансовій сферах. Через це на зустріч не були запрошені Росія і Китай.
У Москві, на відміну від Пекіна, серйозно образилися, хоча президент Назарбаєв весь час підкреслював, що «жодного політичного завдання ми тут не ставимо, ми не відокремлюємося, не замикаємося, у нас є сусіди, Росія, Китай, їхні ринки, і питання безпеки ми розв’язуємо з ОДКБ і з Росією співпрацюємо...». Проте на зустрічі з президентом Киргизії Жеенбековим Назарбаєв сказав, що «для того, щоб розв’язувати питання країн Центральної Азії, не потрібно кликати третю людину».
Ще більше зачепило Москву введення Казахстаном безвізового режиму для громадян США. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров зажадав пояснень у свого казахстанського колеги. Відповідь МЗС Казахстану не забарилася. «Ми маємо право самі вирішувати, кому надавати безвізовий режим, виходячи з наших інтересів, і ще раз звертаємо увагу, що ЄАЕС - суто економічна структура, в межах якої не ухвалюються політичні рішення; ми наполягали на цьому від самого початку створення ЄАЕС».
Транзит влади, що наближається, насамперед у Казахстані, змушує Москву добряче нервувати за свої позиції у своєму м'якому центральноазіатському підчерев'ї. Попри удаване затишшя конфліктний потенціал наростає.
Південно-західний напрям теж не вселяє Москві жодного оптимізму. У Молдові протягом всього 2018 року тривало поступове ослаблення політичного впливу президента Ігоря Додона, якого вважають проросійським.
У лютому майбутнього року в республіці парламентські вибори, і в Москві дуже розраховують на реванш проросійських сил в особі Соціалістичної партії. Для цього в Молдову направляють так званих гостей, політтехнологів і готується відкрите втручання, зокрема і фінансове, в хід виборів і підрахунок голосів.
Не виключено і зростання напруженості з Придністров'ям, хоча внутрішніх причин для цього немає на обох берегах Дністра. Якщо прихід проросійських сил до влади в Молдові буде зірваний, то це буде дуже сильним ударом по московському південно-західному напряму й обов'язково позначиться на становищі на Балканах.
Кінець року охарактеризувався практично відкритим конфліктом між Москвою і Мінськом. З одного боку це стає якимось ритуалом. Щороку в грудні сперечаються щодо цін на нафту і газ. З іншого боку, цього разу все набагато складніше і небезпечніше.
Дійшло до відкритого спору бацьки Лукашенка з російським президентом Путіним. У Москві серйозно заговорили про інкорпорацію Білорусі до складу Росії. Це викликало гнівний відсіч Лукашенка, і в Кремлі зовні відхрестилися від таких намірів. Однак, як каже індійське прислів'я, не можна приховати верблюда в голій пустелі і дим від пожежі. У Мінську чудово розуміють, що Путін для підйому свого падаючого рейтингу може піти на чергову зовнішньополітичну авантюру і напрям на Білорусь йому здається кращим. Втім, іншого у нього під рукою просто немає. Звідси випливає невтішний для Лукашенка висновок, що російський тиск зростатиме і жорсткість розмови на його майбутній зустрічі з Путіним посилиться. Тому іскри тут точно летітимуть.
Конфліктний потенціал на пострадянському просторі зростає, а інтеграція в різних форматах у 2018 році вступила в інерційну фазу, що супроводжується посиленням політичних ризиків. Відбувається фрагментація всього пострадянського простору, на якому оформився антиросійський блок із України, Молдови та Грузії.
З цим Москва не змириться, і чинники напруженості посилюватимуться.
