Справа вождя живе. Чому?
До 61-ї річниці смерті Йосипа Сталіна
Коли 1962 року Євгеній Євтушенко у вірші «Наследники Сталина» (опублікованому до речі, не де-небудь, а у «Правді» — дивнії дива часів хрущовської відлиги!) звернувся до уряду СРСР із проханням: «удвоить, утроить караул» у могили тирана біля Кремлівської стіни, щоб «Сталин не встал, и со Сталиным — прошлое» — знаменитий російський поет, можливо, навіть не здогадувався, наскільки пророчим виявляться його рядки. Побоювання Євтушенка справдилися дуже швидко, значною мірою ще у брежнєвські часи (хай навіть порівняно «вегетаріанські»). А сучасний кремлівський режим, вже очевидним чином — попри свою фальшиву псевдомодернізаційну риторику й лицемірні та водночас абсурдні розмови про «суверенну демократію» — демонструє свої неосталінські «ікла». Отже, можемо цілком впевнено стверджувати, що справа Сталіна живе. Спадкоємців не треба шукати аж так далеко від Кремля — вони там, усередині. В чому це полягає.
По-перше, наявні всі ознаки доволі агресивної великодержавності, причому дедалі більше — одверто шовіністичного штабу («Россия — лучшая», «Россия — вставай с колен», «Мы — русские, какой восторг!» тощо). І оце є найтривожнішим. Товариш Сталін, спокійно попихуючи люлькою, відзначає з того світу: «Ось і відроджується та велика імперія, «збиранню» якої я віддав стільки сил. Дуже добре!» (Між іншим, бурхливі події останніх днів в Україні багаті на абсурдні, воістину кафкіанські картини; приміром, проросійські бойовики на Сході накривають залишки ганебного пам’ятника Леніну... російським державним — в минулому імперським — триколором, аж ніяк не червоним прапором! Оце і показує, що справа тут не в постаті Леніна: пам’ятник має символізувати російську державну присутність, тому і простояли ці «шедеври» понад 20 років у «незалежній» Україні»).
По-друге, явно політичні ознаки «вождізму». Як і за Сталіна, так і зараз усі рішення в Кремлі ухвалює одноосібно одна людина — зразок державної мудрості та усіх мислимих виняткових якостей. Це — національна трагедія Росії, яка може мати вкрай важкі наслідки для цієї країни і для людства загалом. Демократичні реформи часів перебудови розтоптані — маємо, по суті, тоталітарний неосталінський режим, який жорстко повертає Росію на десятиліття назад, загрожуючи її сусідам.
По-третє, в Кремлі явно прагнуть протиставити свій режим і свою країну (не забуваймо: потужну ядерну країну, і це найстрашніше!) усьому цивілізованому світу. Звідси — злобна, агресивна антизахідна риторика. («Весь мир ненавидит Россию!»), ксенофобія, насадження психології «обложеної фортеці» — цілком у дусі Сталіна.
По-четверте, справді оруеллівської якості пропаганда «Міністерства правди» Росії, насамперед телевізійна пропаганда. І здійснюють її теж гідні учні товариша Сталіна: бомбування страхом, ненависть, придушення вільної думки, демагогія, брехня...
Автор цих рядків лише дуже стисло, ескізно виклав свої міркування про причини не лише живучості, але й воістину «невмирущості» політичної практики й способу мислення кривавого тирана у кремлівських коридорах влади. Це — проблема для цілого людства, ігнорувати її не вдасться. Не будьмо страусами!
