Стамбул: невже ми безсилі перед тероризмом?
Увесь минулий тиждень я провів у Стамбулі й околицях – на певному міжнародному симпозіумі, присвяченому проблемам соціальних трансформацій у регіонах Причорномор’я й Південного Середземномор’я. Звучить жахливо, знаю. Саме поєднання слів «симпозіум» і «соціальні трансформації» наганяє нудьгу й змушує замислитися про порожні балачки в час воєн і масових смертей. Десь так і було: ми вголос міркували про гуманістичні ідеали, снували плани покращення життя в нашій частині планети, обговорювали беззмістовні ідеї не міждержавної, а передусім міжособистісної співпраці й дружби.
А потім з кабінетної прохолоди виходили на розжарені вулиці, щоб побачити реальне життя. У Туреччині воно таке ж, як і скрізь, хіба лише вуличні торговці більш крикливі й нав’язливі. Віднедавна ця країна поповнила список держав, де загроза тероризму є щоденною; не варто забувати також про фактичну війну, яка триває на південному сході країни, як і про загрозу ІДІЛ та мільйони біженців. Хоча й без цього ясно, що для Анкари найбільшою загрозою є аж ніяк не так звана Ісламська Держава, а передусім курди, їхній сепаратизм, що загрожує втратою третини території і повномасштабною громадянською війною, породжує постійну напругу в регіоні. А так, збоку, то в Туреччині цілком нормальне життя, поміж численних радощів щоденності війна і смерті майже непомітні. Українців це не дивує: у нас також війна, але феєрверки, музика з ресторанів і народні гуляння можна зустріти на кожному кроці.
Війна й терористична загроза в Стамбулі приховані в деталях: наприклад, на центральній вулиці міста – Істікляль – немає смітників. Зовсім немає. Їх прибрали після терактів 19 березня, коли загинуло п’ятеро й понад чотири десятка людей було травмовано. Воно й зрозуміло – у смітник дуже зручно було б опустити пакет із вибухівкою, що здетонує, коли терорист буде вже на віддалі. І це ще не все: на вході у великі торгівельні центри стоїть спеціальна (як на летовищах) рамка безпеки, а охоронець перевіряє ваші речі й навіть має право оглянути документи. У готелі, в якому ми жили, така ж рамка безпеки стояла на вході.
Я вилетів з аеропорту Ататюрк якраз напередодні терактів. При вході на летовище також стоїть рамка й усіх посилено перевіряють. Але рамка з металошукачем не здатна захистити нас, адже ціллю терористів є не аеропорт, а людські життя. Їх цікавлять місця масового скупчення людей – і бажано громадян різних країн, адже це лише посилить міжнародний резонанс після теракту. На жаль, рамка не рятує. Поліція не рятує. Посилені заходи безпеки, антитерористичне законодавство – теж безсилі. Рятує хіба випадок, збіг обставин, ефект метелика – коли твій літак не запізнився, і ти вилетів з аеропорту вчасно. Щоб прилетіти й дізнатися, що смерть хукала в потилицю…
