«Страна рабов, страна господ»
Що агресивнішою є російська влада, то більше її люблять росіяни
Якщо вірити соціології, то нинішня «немытая Россия», як і в часи Михайла Лермонтова, — це типова «страна рабов, страна господ». Як і тоді, при владі таємна поліція («мундиры голубые», за Лермонтовим), а народ... Що ж, росіяни — це «им (царським жандармам та їхнім ідейним наступникам і продовжувачам справи чекістам. — Ред.) преданный народ».
Утім, якщо не зовсім довіряти соціології — адже йдеться про дані опитувань, проведених напівофіційним ВЦІОМом (українською — Всеросійський центр вивчення громадянської думки), — то суть ситуації аж ніяк не змінюється. Адже солідний соціологічний центр може пересмикувати та фальсифікувати дані опитувань лише у країні, де політичне життя відбувається за цитованим вище віршем Лермонтова.
Справді: соціологи ВЦІОМу стверджують, що позитивне ставлення росіян до справ у їхній країні стрімко зростає з моменту початку загарбання Криму. Індекс соціальних настроїв, який у березні 2010 року становив 22 пункти, торік зріс більш ніж удвічі, у січні поточного року досягнув позначки в 64 пункти, а тепер вийшов на позначку в 70 пунктів. Найпозитивніше стан справ у Російській державі оцінюють чоловіки, потім громадяни середнього віку (35-44 років), а також сільські жителі.
Крім того, про своє особисте життя росіяни висловлюються ще більш позитивно — показник, що відображає сприйняття своєї життєвої ситуації, нині стоїть на позначці 81 пункт. Найчастіше відповіді «відмінно» та «добре» давали учасники опитування віком 18-24 роки, а також респонденти з високим достатком. Це дуже високий середній показник: індекси соціальних настроїв показують, як опитувані оцінюють ситуацію в країні й особистому житті, та можуть приймати значення від мінус 100 до плюс 100 пунктів. Що вищим є значення індексу, то кращим є стан справ у відповідних сферах.
Коментуючи ці дані, гендиректор ВЦІОМу Валерій Федоров пояснив, що, незважаючи на нинішню економічну нестабільність, росіяни оцінюють стан економіки позитивно: «Економічна криза не така глибока, очікування були набагато гіршими... Крім того, торік виросла самооцінка, самоповага росіян. Це пов’язано безпосередньо з Кримом, з конфліктом на Україні, з тим, що ми тепер зі США не просто змагаємося, а й конфліктуємо, а це, на думку більшості росіян, означає, що ми зіставні величини. Це дуже важливий елемент самооцінки. І на цьому тлі економічні негаразди, які останні півроку нас переслідують, наштовхуються на певну анестезію».
Ось чого, виявляється, не вистачало абсолютній більшості росіян для росту самоповаги: зовнішньої агресії, конфліктів зі світовими потугами й війни на українській території. Все інше для «преданного народа» не має значення.
Опитування також виявило, що індекс соціальних очікувань є низьким. І це попри те, що п’ята частина опитаних вважає, що важкі часи вже позаду, а третина опитаних переконана, що найбільші труднощі Росія переживає саме зараз. Торік індекс соціальних очікувань росіян був удвічі вищим, а зараз аж 41% респондентів впевнені, що найважчий час іще попереду. Але попри це, як бачимо, росіяни щасливі жити таким життям і не вимагають від влади, щоб вона його полегшила. «Це реалізм і серйозний плюс, тому що він не створює завищених очікувань, за які потім доводиться розплачуватися керівництву країни, передусім, звичайно, президенту», — так охарактеризував сенс цього показника гендиректор ВЦІОМу Федоров.
Що ж, справді: «Страна рабов, страна господ»...
Або, якщо згадати вірш іншого російського поета, Миколи Некрасова:
«Люди холопского звания
Сущие псы иногда:
Чем тяжелей наказания,
Тем им милей господа».
На цьому можна було б поставити крапку, якби Росія не була величезною за площею ядерною державою з великою сухопутною армією.
А це означає, що деспотична, власне, неототалітарна влада (одна з чільних ознак тоталітаризму — неможливість інституційної ротації керівних груп) має у своєму розпорядженні десятки мільйонів «рабів», які не усвідомлюють реальних небезпек для самих себе і готові підтримувати дії «національного лідера» та його команди буквально до «червоної лінії». Десятки мільйонів, які п’яніють не лише від алкоголю, а й від глобальних конфліктів і поки що локальних воєн, які готові терпіти неабиякі негаразди в ім’я не свободи, гуманізму чи національного процвітання, а заради того, щоб комусь від дій Росії жилося погано. І щоб всередині країни процвітали самодержавна влада, ксенофобія та культ можновладної особи. До чого це все може призвести, історія ХХ століття засвідчила на низці красномовних прикладів, в тому числі й на російському ґрунті, — але тоді не йшлося про ядерну зброю...
Який же з усього сказаного можна зробити висновок? Як на мене, простий і раціональний: враховуючи неодноразово засвідчену впродовж щонайменше ста останніх років схильність більшості росіян до, образно кажучи, «всенаціонального суїциду», резонанс якого охоплює сусідні (і не лише сусідні) народи, Росія за допомогою зусиль міжнародного співтовариства має бути позбавлена зброї масового знищення. Раз і назавжди. Щоб убезпечити планету від появи на чолі цієї держави чергового «титана» маленького зросту, який здобуде лаври народного улюбленця шляхом не захисту свобод і не підвищення добробуту, а агресивних нападів на сусідів і створення загрози ядерного удару по всіх тих, хто з ним не згоден. Яким чином таку річ можна зробити? Деякі фізики стверджують: в принципі можна заблокувати ядерну зброю на відстані, деякі категорично заперечують можливість цього. Що ж, способи треба шукати. І не в останню чергу — задля порятунку самих росіян від наслідків своїх же химерних соціальних настроїв.
