...Тепер це — «Антиукраїна»
Відвертість Путіна у фільмі про захват Криму, який, як легко й швидко з’ясувалося, був зроблений за лекалами геббельсівської продукції про аналогічні захвати, багатьох вразила. І навіть стала підставою для звернення до Гааги, куди, звісно, Путіна ніхто не повезе, — в Європі й США не знають, як йому догодити. Потім відбувся стотисячний мітинг у Москві. Буде й інше.
І все це вимагає адекватної оцінки за адекватними критеріями. Поки цього не спостерігається. Безліч людей на різні лади коментують і виступ Путіна, і висловлювання холуїв різного рангу, відловлюючи там нісенітниці й протиріччя. І дійсно, багато що нагадує тунель з Бомбея до Лондона, який фігурує в «Покаянні» Абуладзе. Ось так швидко й без зусиль викривальний фільм став провісницьким.
Біда в тому, що те, що відбувається в Росії та її дії у довколишньому світі продовжують оцінювати й аналізувати за критеріями того світу, якому вона себе протиставляє. Доходить до смішного: цілком начебто розумні люди в самій Росії серйозно міркують про стратегію й тактику опозиції на майбутніх виборах, хоча давно вже немає ні опозиції ні виборів — лише імітація того й іншого. Що ж до зовнішнього світу, то він попросту прогавив процеси, що йшли в Росії останніми роками. І абсолютно не хоче міняти звичний спосіб життя, що неминуче виходить з визнання змін.
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Останніми роками на Заході скорочувалися витрати на дослідження Росії, це зачепило навіть літературознавство. Якщо придивитися, в політичних експертах ходять ті люди, які числилися у ветеранах радянознавства вже тридцять років тому. Що кожен з них скаже, відомо заздалегідь, як і те, хто підгодований кремлем, а хто віддає перевагу чесній бідності. Хороша людина — колишній посол США в Росії Макфол, обізнаний і розумний. Але абсолютно неадекватний — його перезавантаження російсько-американських відносин обернулося тим, що президент Обама танцює козачка перед Путіним. Рік тому я був наївним: припускав, що захват Криму подіє на американський істеблішмент, як колись подіяв Перл-Харбор, — зруйнує ізоляціоністські ілюзії. Нічого подібного не сталося.
Що ж тоді говорити про європейців, які утихомирюють кремль і вдають, що не чують гопницьких хвастощів Путіна. І які не надають значення тій картині світу, яка визначає його політику й настрої російського суспільства. Адже всі ці начебто смішні розповіді про потяги-вбивці, що їхали до Криму рік тому, про американський десант, про переворот у Києві, організований Вашингтоном, — це серйозно. Ось так бачать світ любі росіяни, абсолютна їх більшість.
Намагатися вплинути на це безглуздо. Це треба просто мати на увазі. І дивитися хоча б час від часу російські інформаційні програми, серіали й фільми, подібні до кримського. Прошу вибачення за автоцитату, але я повторю свій опис нинішньої ситуації, зроблений не в жанрі газетної замітки:
«царь сказал
антихрист поселился
там где родники зовут криницей
и Господь за то обрек потопу
все что западнее конотопа
горы, чащи, реки и равнины
та страна вчера звалась россия
а теперь
то антиукраина
правды нет осталась только сила»
Зрозуміло, це ще й Антиамерика, але Аляску з Каліфорнією відібрати — руки закороткі. Але те, що в російській картині присутня реальна можливість нападу США на Росію, факт.
Але ж є ще начебто чи то 14, чи то 16 відсотків розсудливих людей. Чи ні? Є, але вони не на іншій планеті живуть. Ставши після вбивства Бориса Нємцова одноосібним лідером ніби опозиції, Олексій Навальний заплутався у власних формулюваннях про те, чи варто США давати зброю Україні. Напевно, його вірні послідовники — а серед них лідери громадської думки — виправдають і цю заяву, як виправдали його кримнаш.
Навальний продовжує відволікати від найголовнішого — від війни, пропонуючи різні способи усунення чиновників-корупціонерів. Коли я про це говорю, мені заперечують: можливо займатися і одним, і другим.
Ні, не вийде, тому що бути проти війни — бути проти системи, а боротися за очищення від корупціонерів — бути її частиною й боротися за її поліпшення. Чим і займається вся так звана опозиція в Росії. Прогресивна громадськість і інша російська інтелігенція навіть і не помітила, як боротьба за принципи й цінності була замінена постійним паплюженням певної кількості людей у владі, аж до підглядання в замкову щілину й підрахунку грошей у чужих кишенях. Адже це лакейське заняття, захоплення ницих холуїв. І вбитий Нємцов чимало зробив для цієї підміни.
Це на поверхні. А є ще глибокі шари масової свідомості, в яких живі радянські стереотипи. Ось цілком пристойна людина Юлій Кім вигадав і написав пісню, в якій вражається тому, що Росія воює з Україною. У російській буденній свідомості це ніяк не можливо. Там немає місця тому, що тепер, як мені здається, вельми істотно для української ідентичності, — історії боротьби з російською експансією. Можливо, не варто ходити далеко, згадувати скасування Січі, долю Шевченка й прагнення самодержавства та слов’янофілів замінити українське малоросійським. Але хоч «Білу гвардію» той же Кім читав? Я вже не кажу про репресії двадцятих років, Голодомор, але про війну, що йшла в Україні до середини п’ятдесятих, він чув? Про вбивства Бандери й інших лідерів опору, що стоять в одному ряду з вбивством Литвиненка, він знає?
Знав би, не вражався б тому, що відбувається. Треба дивуватися тому, як довго вдавалося утримувати відносний спокій між серединою п’ятдесятих і серединою восьмидесятих, пригнічуючи будь-яку українську самобутність, свідомо провінціалізуючи українську культуру й створюючи образ малороса-недоросіянина.
Саме цей образ і лежить в основі концепції єдиного українсько-російського народу, що визначає політику кремля. Охати теж не треба. Ось так вони бачать світ, і це слід мати на увазі.
Не варто також знущатися з того, як організуються й проводяться кремлівські мітинги. Мовляв, попрощатися з Нємцовим добровільно прийшло п’ятдесят тисяч, а кремль за рознарядкою й за гроші зібрав сто тисяч. І всі вони зовсім не «на заклик партії, за велінням серця».
А за велінням серця й не треба. На настрої населення владі плювати. Важливе інше: продемонструвати організаційну потужність апаратної машини, здатної мобілізувати безліч людей, незалежно від їхніх настроїв і переконань. Якби стало відомо, що на Васильєвський спуск зігнані виключно противники захвату Криму, влада була б щаслива.
Більше того, як я вже багато раз казав, один раз зігнані стають найвірнішими союзниками влади. Створюється союз принижених, що не бажають визнавати свого приниження. Тепер для цих людей смертний ворог будь-хто, хто наважується чинити опір, хто уникає загальної долі навіть ціною свободи й життя. А влада — рідна, як терорист для заручника, тюремник для зека, слідчий для того, кого він катує. Описано мільйон разів і стільки ж разів бувало.
А вже про те, що погіршення економічної ситуації робить режими, подібні до російського, агресивнішими й нахабнішими, сказано вже багатьма. Але ще більше людей продовжують розраховувати на те, що внутрішні економічні проблеми відволічуть кремль від зовнішньої експансії.
Огляд того, що відбувається в Росії, можна продовжувати довго. Важливо зрозуміти одне: тут тепер інше, що відрізняється від того, що є у навколишньому світі. Цілком доступне для розуміння й опису, але за адекватної методики й розуміння внутрішньої логіки предмету, що вивчається.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
