Це солодке слово – перемовини!
Депутат Делягін вимагає терміново почати ядерну війну на Кавказі. Перемовини в Стамбулі підірвали блогосферу: чи є за що списи ламати і чи можна домовлятися з дияволом?
Генерал Конашенков пояснив відведення військ від Києва «перегрупуванням сил» для зосередження на головному, донбасівському, напрямку. «Перегрупування сил»… Під час Другої світової війни, коли спочатку Червона армія тікала від німців, а потім німці драпали від Червоної армії, то спочатку радянське Інформбюро, а потім німецьке радіо називали це «вирівнюванням лінії фронту». Тепер, значить, «перегрупування сил». Словник військово-пропагандистського «новояза» не стоїть на місці.
Очевидно, що і самі перемовини на другому місяці «спецоперації Z», і мажорні рапорти Мединського з Лавровим про успіхи цих перемовин і обережний оптимізм українських парламентарів – усе це наслідок провалу російсько-фашистських військ в Україні, результат ось цього «перегрупування сил», тобто поразки під Києвом і на інших напрямках.
Саме тому сам факт перемовин, а ще більше обнародування українських пропозицій, викликав таку істеричну реакцію в російської «патріотичної» громадськості. Депутат Делягін, наприклад, зажадав терміново почати ядерну війну. Якщо раніше він разом із Яковом Кедмі вимагав завдати тактичного ядерного удару по США, то тепер Делягін намагається переконати Путіна вдарити по Кавказу. 28 березня в ефірі програми "60 хвилин" на каналі "Россия-24" Делягін назвав Азербайджан "турецьким проксі" та закликав "покарати" його за дії в Нагірному Карабаху. Зокрема, Делягін заявив про необхідність ядерних ударів по нафтовій промисловості Азербайджану.
"Зачем нам нефтяная промышленность Азербайджана? Она нам не нужна. Она крайне уязвима. Если люди не понимают слов, то им придется начать понимать дело".
У своєму телеграм-каналі Делягін влаштував опитування:
«Считаете ли Вы правомерным применение тактического ядерного оружия для ликвидации нефтяной промышленности Азербайджана в связи с его агрессией, вызванной убежденностью в бессилии России, военные ресурсы которой отвлечены на Украину?»
31% - так, це необхідно, - турецькі проксі з Баку нічого іншого не зрозуміють
13% - так, але це неможливо через критичний вплив азербайджанської мафії на владу РФ
56% - ні, це неприпустимо
У викладі Делягіна замість перемовин потрібно використати «дипломатію ядерних ударів». Ось його «логіка»:
«Фактор демонстрации силы на низкосортном и малоинтересном миру региональном игроке тоже чрезвычайно важен. Иметь ядерное оружие и заявлять о готовности его применить – это одно. Пустить в ход... что ж, это кардинально меняет расклады, особенно на фоне активного интереса Польши к Калининграду, а Японии – к Курилам. Количество территориальных претензий к РФ будет лишь расти в геометрической прогрессии, и никакой конвенционной возможности отвечать на все эти угрозы Москва не имеет. Это важный момент, который является как слабостью, так и силой – ведь, в сущности, такие стратегические расклады убирают любые ограничения на применение российского ядерного арсенала. Так что, статься, проснувшись в один из дней, вы можете с удивлением узнать, что Азербайджан стал первой жертвой атомного оружия в XXI веке». Кінець цитати.
Спецоперація Z різко підвищила концентрацію патріотичного чаду в головах поплічників Путіна, внаслідок чого багато хто з них вважає Путіна недостатнім путіністом і всіляко намагаються це виправити, дотягнути Путіна до свого рівня. Домінуюча теза:
"Какие могут быть переговоры с украинцами".
"В предлагаемом виде "договор России и Украины" - это признание Россией поражения и победа Украины в "Войне за независимость". Последствия такого соглашения для России будут катастрофическими", – переконаний націоналіст Холмогоров.
На його думку, якщо бої припиняться, а російська армія покине всю територію України, окрім Донбасу, – значить, Росія програла. Поразкою буде навіть ситуація, в якій Україна визнає Крим російським, а "народні республіки" – незалежними, якщо при цьому російські війська все ж виведуть. Перемогою ж буде падіння Харкова, Одеси, а краще і Києва, вважає Холмогоров.
Співробітник "Комсомольської правди" Олександр Коц переконаний, що перемовини ні до чого не призведуть: "За 8 лет можно было убедиться, что происходящее в высоких кабинетах, переговоры, имплементации и прочие херации очень далеки от происходящего на земле. И те же Минские соглашения нам были нужны, чтобы подготовиться к СВО".
В авангарді найбільш відморожених супротивників перемовин, звичайно, Рамзан Кадиров, який фактично заперечив рішення російської влади вести перемовини з Україною:
"На Украине нет власти, чтобы вести переговоры. Там есть кукла, а кукловоды на Западе, в Европе сидят».
Кадиров практично безпосередньо звертається до Путіна: "Мы, воины, не согласны на переговоры, на эти соглашения. Ну, это политическая воля, на это у нас есть президент, как он скажет, так и будет. Но мы, воины, не намерены ни на шаг отступить. И мы призываем руководство государства в лице президента, чтобы нам дали закончить то, что он начал".
А ранком 30 березня співробітник "Комсомольської правди" Олександр Гамов запитав прессекретаря Путіна Дмитра Пєскова про те, чи потрібні взагалі перемовини з Україною: "Не могу, вот реплика от народа, что называется. Некоторые эксперты выражают опасения, дескать, у нас на календаре боевых действий уже Сталинград, зачем нам нужны переговоры".
Було б наївно думати, що воєнний чад може охопити голови тільки прихильників Путіна і зовсім не торкнутися тих, хто підтримує Україну в її справедливій війні з окупантами.
Альфред Кох цілий місяць писав тямущі, іноді дуже дотепні та яскраві коментарі про війну, а тут, почувши це солодке слово – перемовини, виліз із публіцистичного окопу і, схопивши маршальський бунчук, почав ним розмахувати та гнати українську армію в атаку:
«Понятно, что российские вояки уходят не из доброты душевной, а для только чтобы перегруппироваться и сосредоточить силы там, где у них еще есть шансы на успех. Не дайте им это сделать! Не позволяйте им уйти! Пусть стоят! Не хотят брать Киев? Прекрасно! Но и уходить вам не дадим. Пусть уползают под градом ваших бомб и снарядов. Не выпускайте их из ловушки!». Кінець цитати.
Альфред Рейнгольдович – людина цікава, з хорошим фірмовим публіцистичним стилем і великим життєвим досвідом. Досвідом приватизації держмайна й організації заставних аукціонів, завдяки яким склалася нинішня система олігархічного державного капіталізму. Досвідом знищення НТВ за дорученням Путіна та досвідом багаторічного виправдання цього свого злочину. Все це, поза сумнівом, – безцінний досвід. Але про наявність у Коха досвіду ведення наступальних операцій проти ворога, що значно перевершує у військовій потужності, досі чутно не було. Можливо, не варто було вилазити з публіцистичного окопу та приміряти на себе роль головнокомандувача?
Розгромивши путінську армію, Кох починає оцінювати післявоєнний світ:
«Вопрос, где пройдет граница, по которой будет установлено перемирие в Донбассе – самый главный. На мой взгляд, все просто: если путинское войско возвращается за линию разграничения, с которой оно начало свое вторжение 24 февраля – то Украина победила. Если же линия разграничения пройдет по административной границе Донецкой и Луганской областей (как еще до войны хотел Путин) – то победил Путин». Кінець цитати.
Увесь цей місяць я, як і тисячі супротивників путінської спецоперації Z, читав воєнні коментарі Коха і знаходив у них співзвуччя своїм думкам, іноді радіючи точності формулювань. Перемовини вивели ситуацію з чорно-білої колірної гамми, і аналітична машина Коха почала продукувати очевидний брак.
Питання: чому критерій тільки Донбас? А захоплені ділянки південних земель? А фактично встановлений унаслідок вторгнення сухопутний коридор до Криму?
А головне – передчасність цих оцінок. Ну, а вважати «перемогою» Путіна вихід на адміністративні межі Лугандонії, при тому, що заявленими цілями «операції Z» була фактична ліквідація України, – означає заперечувати логіку.
Прагнення деяких росіян бути більшими патріотами України, ніж українці, було притаманним і до путінського вторгнення. Сьогодні вони вже фактично відкритим текстом звинувачують українських парламентерів і Зеленского в зраді. Ось що пише, наприклад, російський адвокат Микола Полозов:
«Оставление Крыма под российской оккупацией ни на 15 лет (как всем стало известно от участников сегодняшних переговоров в Стамбуле), ни на год, ни на день – не могут быть переговорной позицией Украины. Родина коренного народа Украины – крымских татар не феодальный надел. Крымские татары не рабы и не крепостные, чтобы за их спиной обсуждалась их судьба, судьба их детей, чтобы их продавали вместе с землей. Не за это умирал Решат Аметов, не за это сидел Ахтем Чийгоз и более сотни крымских татар, а сейчас сидит Нариман Джелял. Не за это уже более восьми лет крымские татары борются с оккупацией и ее последствиями, каждое утро ожидая очередных обысков, задержаний и арестов. Не ради этого более двух сотен крымских детей фактически стали сиротами, чьи отцы отправлены на десятки лет в путинские застенки и лагеря. Безусловно, геноцид украинского народа, стыдливо названный Путиным «специальная военная операция», должен быть незамедлительно остановлен. Российские ракеты и снаряды не должны разрушать украинские города и убивать украинских граждан. И я совсем не уверен, что этот геноцид возможно остановить через переговоры, а не через разрушение путинского рейха. Но я убеждён, что пытаться спасти одних граждан Украины, принося в жертву других граждан Украины – аморально и бесчеловечно. Судьба коренного народа Украины – крымских татар не может быть разменной монетой ни в каких переговорах». Кінець цитати.
Вісім років Крим перебував під окупацією. І усі ці роки ні Микола Полозов, ні хтось інший із надпатріотів не зробили спробу звільнити Крим силою. Що свідчить про те, що за всього свого вербального безумства, щодо поведінки вони цілком розумні. Ідея руйнування путінського рейху, яку висуває адвокат Полозов як альтернативу перемовин, надзвичайно приваблива для сотень мільйонів людей на планеті, у тому числі і для автора цих рядків. Але, по-перше, вона не є альтернативою перемовин, а по-друге, вона не може бути реалізована зусиллями тільки ЗСУ й українського народу. В української армії й її головнокомандувача все-таки інші завдання. Звільнення своєї території. В ідеалі всієї і швидко. У реальності тоді і стільки, скільки вийде.
Головну частину цієї роботи роблять українські солдати й офіцери. Свою важливу роботу роблять українські дипломати, завдяки яким зокрема ЗСУ отримують озброєння, а український бюджет – мільярди доларів зарубіжної допомоги. Чи хтось думає, що це все саме з неба падає? Чи хтось думає, що путінські емісари не їздять по світу з паками грошей, намагаючись заблокувати цю допомогу? Там свій фронт, дипломатичний, і без нього ніяких успіхів ЗСУ не було б. За всього героїзму українських військовиків, голими руками багато не навоюєш.
Перемовини не варто переоцінювати. Але вони – частина дипломатичної роботи. Частина боротьби за позитивний імідж України у світі. Плюс – зачіп на майбутнє, промацування ворога. Так, путінські парламентери посилюють скепсис щодо самих перемовин. А що, хтось чекав, що Путін пришле на перемовини Льва Пономарьова?
Позиція у перемовинах – це вміння поступитися в чомусь менш цінному. Мораторій на вступ до НАТО, куди і так Україну ніхто не збирається приймати – це зрада? Мораторій на спроби звільнення Криму військовим шляхом, при тому, що Крим 8 років ніхто не збирався відбивати силою – це ганьба?
Політика – мистецтво можливого. Україна сьогодні робить усе можливе. І набагато більше. Слава Україні!
