Твір до Дня Незалежності
Я ніколи не гадав на ромашці «поїду я чи не поїду» з моєї країни. Ніколи не топтався в коридорі, сподіваючись, що мене зупинять, залишать, будуть благати не їхати.
Для мене — це завжди була моя країна, навіть якщо вибір моїх співвітчизників здавався жахливим, помилковим, сліпим.
Я народився в СРСР, на півдні Молдови, в гагаузькому селі. Моя мама — болгарка з української Бессарабії. При розпаді Союзу, який ланцюгами рабства й геноциду приковував до себе безліч народів, я зробив вибір на користь своєї країни — батьківщини моєї мами і ніколи не шкодував про це.
Я мав особистий мотив для ненависті до радянського ладу. Мої дід і прадід були репресовані, і з краю виноградарів їх було переміщено до Сибіру у відомих «телячих» вагонах. Перша зупинка була в російській Суздалі. До вагонів підходили голови колгоспів і вибирали собі працівників, як на ринку рабів. Ця картина стоїть у мене перед очима, і я змушений був навчитися із цим жити.
«Молдовських бандерівців веземо», — говорив «покупцям» молодий лейтенант, старший вагона. Коли я відкривав для себе історію моєї родини, то мені завжди хотілося розшукати цих людей, щоб подивитися їм в очі, наче я там щось зміг би прочитати, або побачити.
Моя бабуся втекла до Грузії з моїм батьком, де тато закінчив 7 класів грузинської школи, а до Молдови вони повернулися тільки після смерті Джугашвілі-Сталіна. Повернувся на батьківщину і дід, тільки гуманна радянська влада обмежила повернення трьома добами.
1991 року мені поставили штамп у радянському паспорті, і я добровільно став підданим моєї України.
Громадянином моєї країни я став пізніше. Це сталося в Донецьку, куди, після перерви, мене знову закинула доля. Ось чому для мене це так важливо. Ось чому слова «Донецьк — це Україна» не є для мене порожнім звуком і пропагандистським слоганом.
Я, як міг, боровся за свою країну, за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей. Будучи критиком влади Кучми, Ющенка, Януковича й Порошенка, я завжди вірив у мою країну, в її людей.
Вірив у те, що ми впораємося з темрявою, що затяглася, перед світанком.
Вірив у те, що зможемо відірватися від руки, що «годує» і так спокусливо пахне дешевою нафтою і дешевим газом.
Вірив у те, що місця під українським сонцем вистачить усім, хто лояльний до своєї країни — і українцю, і росіянину, і єврею, і ромові з Лощинівки.
Вірив у те, що саме в умовах обмеженого суверенітету й агресії РФ ми стали українською нацією.
Я ніколи не поїду з України: улюбленого Закарпаття, териконів Донецька та Макіївки, вбитого в небо Бессарабії журавлиного клину, усміхнених львів’янок, привітної Полтави, Чернігова, в якому ще не був, але до якого обов’язково поїду.
Мені не потрібні плакати з написом — «Крим — Україна». Я це знаю і так, як і більшість моїх співвітчизників.
Я не поїду! Я тихо залишуся ...
Валерій ФУЙОР, правозахисник
