Україна не вшанувала УПА, тож чи є шанс на вдячність для вояків у зоні АТО?
Українська держава так і не віддячила воякам УПА та їхнім нащадкам за визвольну боротьбу. Україна стала незалежною, але для борців за цю незалежність справедливість так і не настала. Історія Віктора Омельчука з села Антонівці Тернопільської області яскраво цю гірку правду ілюструє.
Разом із професором Варшавського університету Казимиром Вуйціцьким ми вирушили в двотижневу дослідницьку подорож місцями УПА на Західній Україні. Пан Казимир хоче написати серію репортажів про пам’ять і місце в УПА в українській свідомості. Йому йдеться про те, щоб розвіяти польський стереотип про антипольську спрямованість українського визвольного руху. На жаль, за роки комуністичної пропаганди у поляків сформувалося стійке переконання, що діяльність УПА була спрямована виключно проти Польщі, апофеозом такої політики для них є волинська трагедія 1943-го року, коли внаслідок українсько-польського етнічного конфлікту зникали цілі села. Поляки майже нічого не знають про антинімецьку й антисовєтську діяльність УПА, тому вважають нашу армію чимось на кшталт банди. Саме тому з таким занепокоєнням вони стежили за подіями на Майдані, багатьох поляків шокували бандерівські прапори чи гасла «Слава Україні!», оскільки асоціювалися вони передусім з міфом про етнічні чистки, а не з ідею антиімперської боротьби підпільної армії.
Отож, професор Вуйціцький вирішив розбити цей польський стереотип і почав досліджувати історію УПА. Його подорож має бути репортажем з місця битв, штабів, криївок і музеїв УПА. Ми рухаємося з півночі на південь, з Волині – через Галичину – аж на Закарпаття. Яскравим прикладом пам’яті про УПА в Україні є історія жителя села Антонівці Тернопільської області Віктора Омельчука, з яким ми познайомилися кілька днів тому. У лісах за цим селом розташовувався штаб УПА Волинь-Південь, а неподалік від нього – штаб мельниківців. Батько пана Віктора був мельниківцем, після розгрому УПА був засуджений до заслання, а пізніше аж до кінця життя був ворогом радянської влади, яка навіть пенсії йому не платила. Подібна доля спіткала село Антонівці, яке було колись майже містом: три школи, дві церкви й костел, банк, млин. За підтримку УПА совєтська влада знищила село вщент, сьогодні там живуть двадцять людей, а статус села – радше як символічний жест – цій пустці надано лише після падіння комунізму.
Долі Віктора Омельчука, сина мельниківця, також не позаздриш. У радянські часи йому так і не дали можливості здобути освіту чи зробити кар’єру, тому він залишився обробляти землю біля батьківської хати. До 1989 року його сім’ї навіть не дозволяли протягнути додому електрику, хоча лінія проходила за сто метрів від будинку. Пан Віктор – єдиний з місцевих, хто знає всі лісові маршрути упівців, пам’ятає місця криївок, битв, цвинтарів. Ці знання передав йому батько. Однак така цінна інформація не знадобилася місцевій владі, яка на місці штабу створила карикатурний музей (без жодної автентики). Єдиному справжньому знавцеві цієї місцевості – Віктору Омельчуку – навіть посади екскурсовода там не знайшлося. Натомість місцева «свободівська» влада працевлаштувала там двох дівчат із віддаленого на 20 км села, які в лісовому музеї майже не з’являються. Мовчу про те, що про запис історично важливих спогадів пана Віктора теж ніхто не подбав. Зрештою, він і не нарікає – просто мовчки й без очікування на подяки робить свою буденну й патріотичну справу.
Цікаво, чи вважає Віктор Омельчук Україну вже нарешті тією державою, за яку боролися повстанці? Я так і не наважився поставити йому це питання, бо відсутність дороги до села, карикатурний музей, непроведені археологічні розкопки й правляча на Тернопільщині «Свобода», яка про УПА згадує лише в телевізійних ефірах, наштовхують на лайливу відповідь. Шкода, бо через це сучасним бійцям за Україну важко сподіватися, що й їхнє геройство колись гідно оцінять. А як без віри йти у бій?
