Ветерани і фронтовики: небезпечна підміна понять
Цього року у Росії повністю й остаточно завершилася розпочата ще за брежнєвських часів світоглядна підміна на всіх рівнях – від офіціозу до масової свідомості – фронтовиків Другої світової війни на ветеранів Великої Вітчизняної. Не в останню чергу тому, що фронтовиків у силу плину часу та наслідків давніх ран майже не залишилося, а от ветеранів іще вистачає для парадних церемоній і зустрічей із Путіним, Шойгу та компанією. Вистачає, бо поняття «ветеран Великої Вітчизняної» включає і тих, хто жодного разу не був на передовій, не чув свисту куль, ба, навіть не вмів стріляти. Йдеться не лише про тиловиків, а й про особовий склад загороджувальних загонів та СМЕРШу, охорону й обслугу таборів ҐУЛАҐу, політвідділи запасних полків та структури НКВД тощо. Всі вони ще у брежнєвські часи тим чи іншим способом стали «ветеранами», відтіснивши справжніх фронтовиків на задній план. А ті й не дуже опиралися такій підміні, бо у них війна пов’язувалася з надто страшними речами, щоб перетворювати її на культову ідеологему…
У чому була ще у брежнєвські часи різниця між фронтовиками і ветеранами, можу розповісти на основі власного досвіду, тепер уже досить давнього, й осмисленого в останні десятиліття. Мій дід Григорій Чалий, капітан Червоної армії, у 1941 році опинився з майже мільйонним Південно-Західним фронтом в оточенні під Києвом. Із цього оточення йому вдалося вийти з групою генерала Баграмяна. Потім він відступав з військами аж до Сталінграда, де й був поранений, і після шпиталю працював воєнкомом у Середній Азії. Так от, його нагороди – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня і дві медалі. Все! Медаль «За оборону Києва» він не взяв, бо ж, за його словами, «Київ ми здали – за що тут медаль»? Медаль «За оборону Сталінграда» він навіть не оформляв – «мене у перші ж дні поранили, я там фактично і не воював». На 9 травня нагород не вдягав, у школах перед піонерами не виступав, про війну навіть нам, своїм домашнім, майже не розповідав: «Усі мемуари і фільми – то більша чи менша брехня, насправді було куди страшніше, а як – вам навряд чи треба знати». А от його знайомий, який усю війну провів завгоспом розташованого у глибокому тилу шпиталю, якось непомітно у 1970-80-х обріс нагородами й відповідними документами, відтак охоче виступав перед школярами як «комісар військово-польового шпиталю»…
Це суб’єктивні враження й оцінки автора цієї статті. Але звернімося до думки справжнього фронтовика. Ось що писав сержант Микола Нікулін, який брав участь в обороні Ленінграда, дійшов до Берліна, не раз із пораненнями опинявся у шпиталі, був нагороджений двома бойовими орденами і кількома медалями (в тому числі двома «За відвагу»), а по війні став знаним мистецтвознавцем: «Поразительная разница существует между передовой, где льется кровь, где страдание, где смерть, где не поднять головы под пулями и осколками, где голод и страх, непосильная работа, жара летом, мороз зимой, где и жить-то невозможно, - и тылами. Здесь, в тылу, другой мир. Здесь находится начальство, здесь штабы, стоят тяжелые орудия, расположены склады, медсанбаты. Изредка сюда долетают снаряды или сбросит бомбу самолет. Убитые и раненые тут редкость. Не война, а курорт! Те, кто на передовой – не жильцы. Они обречены. Спасение им – лишь ранение. Те, кто в тылу, останутся живы, если их не переведут вперед, когда иссякнут ряды наступающих. Они останутся живы, вернутся домой и со временем составят основу организаций ветеранов. Отрастят животы, обзаведутся лысинами, украсят грудь памятными медалями, орденами и будут рассказывать, как геройски они воевали, как разгромили Гитлера…»
Ось так. І далі: «Прошли годы. Потом десятилетия. Однажды на третьей странице одной ленинградской газеты я увидел маленькое объявление: «Состоится встреча ветеранов 311 с. д.»… Не пойти ли? Кто они, ветераны? Кто же остался из более чем 200 тысяч человек, сгоревших за войну в этой дивизии? Не без волнения пошел на место встречи. Тут были: полковой врач, санитарка, двое бывших старшин, уже довольно пожилые, главный комсомольский работник дивизии, еще не утративший остроты своих рысьих глаз. Было много интендантов, снабженцев и других работников тыла. У всех на груди колодки, ордена, памятные значки. Лишь один был без орденов, но у него не хватало одного глаза, ноги и руки.
- Ты откуда? – спросил я.
- Пешая разведка… - отвечал он».
Тим часом й обслуга важких гармат, і лікарі та санітарки на рівні полків і дивізій, і штабісти все ж ризикували життям, вони брали участь у бойовій роботі, часом дуже активну, вони також були фронтовиками – але не такими, як ті, що на передовій. Що ж говорити про вояків загороджувальних загонів й особовому складу військових трибуналів і комендатур, які стріляли по ворогу тільки в разі виникнення форс-мажорних ситуацій (скажімо, несподіваного прориву лінії фронту), натомість постійно стріляли по своїх, знищивши сотні тисяч червоноармійців (на кілька порядків більше, ніж УПА)?
І це все сьогодні – «ветерани Великої Вітчизняної». До речі, не лише у Росії чи Білорусі, а й у нас, в Україні…
Утім, у Росії пішли ще далі. За законом «Про ветеранів» там «ветеранами Великої Вітчизняної» визнаються особи, що виконували бойові завдання на території СРСР аж до 1957 року, в тому числі «принимавшие участие в боевых операциях по ликвидации националистического подполья на территориях Украины, Белоруссии, Литвы, Латвии и Эстонии в период с 1 января 1944 года по 31 декабря 1951 года». Інакше кажучи, карателі. І якщо Сталін небезпідставно представляв Лаврентія Берію і німецькій делегації у 1939 році, й американській – у 1945 році як «нашого Гіммлера», то цих «ветеранів» можна сміливо назвати «сталінськими есесівцями». І за своїми функціями, і за стилем діяльності, і за ідеологією.
А ще за російським законодавством до «ветеранів Великої Вітчизняної» прирівняні ті, хто придушував визвольну революцію в Угорщині в 1956 році.
Тож не дивно, що сьогодні в Росії стільки «ветеранів», віком менших за 80 років, обвішаних «заслуженими нагородами» і повністю лояльних до режиму Путіна з усіма його агресивними устремліннями й геополітичною маячнею…
Сказане не означає, що тих, хто чесно працював у тилу під час війни не потрібно шанувати; тільки не потрібно підміняти поняття «фронтовика» на «ветерана», тим більше – видавати за героїв війни сталінських карателів.
Висновок із усього цього для сьогоднішньої України, видається, теоретично досить простий, а водночас і складний для виконання. По-перше, потрібно ретельно переглянути списки тих, хто офіційно вважається ветеранами війни, і вичистити їх від карателів, від «сталінських есесівців». Це викличе певні пертурбації в суспільстві, але злочини проти людства і людяності не мають терміну давності і мають бути покарані – хоча би позбавленням офіційного статусу. По-друге, інформація про те, хто є у Росії «ветеранами Великої вітчизняної», повинна постійно бути в українських мас-медіа для того, щоб нейтралізувати ідеологічні підступи Кремля та Луб’янки і наочно показати всю ницість російського режиму, для якого справжні фронтовики Другої світової – ніхто (досі серед них вистачає таких, що не одержали квартири). І нарешті – не повторити би хоча б незначною мірою цього всього з АТО, бо ж нинішні справжні фронтовики й персонажі зі статусом «учасника АТО», на жаль, уже сьогодні далеко не завжди збігаються…
