Від року до шести, або Розвідка боєм
Отже, зрозуміло, що скинути (або, як висловлювалися зі сцени Майдану, перезавантажити) владу не вдалося. У багатьох коментарях панує розчарування.
Люто лають провідників протесту. Так, забракло рішучості та чіткої стратегії. Порівняння — ризикована форма, але ж відомо: план на випадок масового повстання почали складати за кілька років до помаранчевої революції. Натомість уся історія Євромайдану — виклик та імпровізація. Протест був реактивним від початку: влада робила чергову безпрецедентну дурницю, й це здіймало хвилю обурення у відповідь.
Ще ніколи в історії посткомуністичної України не розганяли мирні демонстрації з такою жорстокістю, як на світанку 30 листопада. Ще жодного разу в нас не було таких масштабних провокацій і зіткнень з міліцією, як 1 грудня. Жодного разу влада не намагалася «зачистити» Майдан у формі показової акції, на очах у посланців ЄС і США, нагнавши цілу армію міліціонерів, як у ніч з 10 на 11 листопада. І ніхто, гадаю, не чекав, що стотисячні маніфестації вибухнуть не під вибори, а через провалені зовнішньополітичні переговори. Зрозуміло, що зрив Угоди про асоціацію з ЄС слугував лише поштовхом, що вивільнив довго накопичуване невдоволення, та все ж... А грати на випередження, не зробити помилок у цілковито новій і непередбачуваній ситуації майже неможливо.
Гадаю, зараз багатьох переслідує один і той самий кошмар: вимирання Майдану, перетворення його чи то на пристановище бомжів, чи то на бутафорське містечко з порожніми наметами, його остаточний розгін, противитися якому ніхто вже не стане. Але давайте трохи відійдемо від суто територіальної прив’язки.
Зараз, зрозумівши, що прямим силовим наїздом Майдан не знищити, режим обрав більш підлу тактику: з одного боку, ігнорувати протест; з другого — виривати людей поодинці. Щодня приходять новини про побитих активістів, про їхні спалені машини, про гарячкову активність прокуратури та міліції щодо незгодних політиків і чиновників, про порушення кримінальних справ.
Так ось, питання в тому, чи вдасться втримати Майдан в головах, а не тільки на вулицях. Зараз мобільних груп маніфестантів вистачає, щоб зірвати, наприклад, незаконну сесію Київради чи влаштувати серйозний пікет будь-якої держустанови. Та чи вийдуть люди — передусім це стосується киян — на площу в кількості, достатній, щоб паралізувати режим? Чи здатен народ відповісти на нові напади вельможного свинства з такою ж чи навіть більшою силою?
Здається, що так. Треба просто не забувати, постійно нагадувати собі, що тільки від нас залежить, скільки ще терпітимемо: рік до президентської кампанії 2015-го чи шість років до виборів 2020-го. І якщо перший варіант до біса непередбачуваний, то другий неодноразово розписано по пунктах: десятки політичних ув’язнених, зокрема журналістів і депутатів; розгромлені бізнеси; закриті газети; захоплені телеканали; брутально розігнані демонстрації; поліцейщина, цензура та корупція на кожному кроці.
Від року до шести. Звучить як вирок по якійсь кримінальній статті. Вважаю, на початку 2015-го всі ми, включно з нашим опозиційним триголовим Змієм Гориничем, уже до печінок усвідомлюватимемо, що нам вистачить нижнього ліміту покарання за нерішучість.
Євромайдан був розвідкою боєм. Влада врахувала досвід 2004-го, не забуде й сьогоднішні уроки, але ми за останній місяць теж багатому чого навчилися. Прийде час — будемо напоготові.
Ми переможемо.
