Відставка Яценюка і соціологія: останні дзвіночки для можновладців
Те, що Арсеній Яценюк приречений піти з посади прем’єра, стало зрозуміло вже давно. Існує декілька причин цього. По-перше, вкрай неуспішна – за оцінками українських громадян – діяльність уряду в більшості ділянок, які входять у сферу компетенції Кабміну. Це засвідчують, крім всього іншого, й дані опитування, проведеного у січні Соціологічною групою «Рейтинг». Згідно з ними, діяльність чинної центральної влади вважають відносно більш успішною у таких сферах, як забезпечення проведення місцевих виборів (43%), реформа міліції/поліції (42%), обороноздатність країни (35%) і безвізовий режим з ЄС (31%). Крім того, на думку опитаних, є окремі успіхи з питань децентралізації та енергетичної незалежності країни. Разом із цим абсолютна більшість опитаних (близько 90% і більше) практично не бачить успіхів влади у таких сферах, як економічний ріст, стабільність гривні, соціальний захист населення, боротьба з корупцією, обмеження впливу олігархів на політику, охорона здоров’я, налагодження роботи ЖКГ та реформа судової системи.
Що ж стосується прем’єр-міністра, то його діяльність задовольняла лише 8% опитаних; а от відставку Арсенія Яценюка у січні підтримувало майже 70% респондентів (у жовтні 2015-го таких налічувалося 60%). Видається, з часу проведення опитування число прихильників ідеї відставки голови Кабміну могло тільки зрости, а число задоволених його діяльністю – зменшитися…
Іншими словами, 10 квітня сталося неминуче. Бо ж за умови такої низької підтримки і такої однозначно критичної оцінки діяльності уряду (крім хіба що його силових структур, бо ж забезпечення місцевих виборів – це також немалою мірою їхня робота) ефективно керувати державою за допомогою демократичних інструментів, тим більше, проводити реформи ніхто не здатен. А можливість установлення «диктаторського режиму Яценюка» - це з царини ненаукової фантастики та російської пропаганди…
Але ж одразу постає запитання: а чи має претендент на посаду глави уряду Володимир Гройсман достатню підтримку українських громадян? Це справді серйозна проблема і для нього, і для президента Порошенка, креатурою якого є претендент на крісло прем’єра. Адже, за даними того ж опитування, діяльністю глави держави був задоволений 21% опитаних, а голови Верховної Ради – 14%. Цифри не надихають, чи не так? Разом із тим у січні ідею розпуску парламенту та призначення нових виборів народних депутатів підтримувало 50% опитаних (у жовтні 2015-го – 47%), а ідею дострокових виборів президента – 48% (у жовтні 2015-го – 43%). Навряд чи ці ідеї стали менш популярними у зв’язку з «панамґейтом», радше навпаки.
Відтак і новому уряду, і його главі, і президентові, і новій урядовій коаліції у Верховній Раді доведеться докласти максимальні зусилля, щоб переламати ті тенденції, які існують у громадській думці, домігшись реальних успіхів хоча би у кількох сферах. Бо ж у разі, якщо знову реформи імітуватимуться, олігархи наживатимуться, «п’ята колона» нарощуватиме сили, а корупція у «верхах» не зменшиться, на Україну чекають великі потрясіння, найменшими з яких можуть стати дострокові парламентські вибори. Лідерами на цих виборах, за даними зазначеного опитування, стали би Блок Петра Порошенка «Солідарність» (16,3%), Опозиційний блок (13,8%), «Самопоміч» (13,5%), і «Батьківщина» (12,9%) – інші набрали би менше, ніж по 10% голосів. Якби ж виборах узяв участь гіпотетичний Блок Саакашвілі, то він набрав би 11,6% голосів тих респондентів, які визначилися зі своїми вподобаннями, та увійшов би до числа лідерів. Упадає в око, що «Народний фронт» Арсенія Яценюка не набрав би й 2% голосів…
Звісно, з січня електоральні настрої могли дещо змінитися. Та й перебіг виборчої кампанії впливає на остаточні результати голосування. Проте, якщо зважити й на результати досліджень інших соціологічних центрів, довіра до влади є низькою, довіра до її очільників – також, а за результатами виборів у Верховній Раді фігурували все ті ж політичні сили, лише замість «Народного фронту» у депутатських кріслах засідали би фракції «Свободи» й УКРОПу. І знову тим самим політикам довелося би формувати владну коаліцію й уряд.
Утім, існує ще два варіанти розвитку подій. У разі неспроможності чинних можновладців і політичних сил забезпечити реальний прогрес у тих сферах, які є найболючішими та найактуальнішими для українців (нагадаю, що за даними соціологів, це економічне зростання, стабільність гривні, соціальний захист, подолання корупції, обмеження впливу олігархів на політику, охорона здоров’я, налагодження роботи ЖКГ та реформа судової системи) можливі – вже цієї осені або наступної весни – масштабні соціальні вибухи. За одним варіантом розвитку подій вони призведуть до спроби Кремля поставити на чолі України своїх маріонеток (що неминуче матиме наслідком громадянську війну), за іншим варіантом – до переходу влади до новітнього варіанту «комітету національного порятунку» на чалі з вітчизняними Маратами, Робесп’єрами та Сен-Жюстами (що неминуче виллється в той чи інший варіант революційного терору). Тож якщо чинна політична еліта (чи, найшвидше, не зовсім удалі претенденти на її роль) прагне зберегти саму себе та країну, їй слід «наступити на горло власній пісні» та перейматися не бізнесовими оборудками та не офшорами, а долею України. Причому зваживши на те, що соціологія, яка колись в СРСР була однією з так званих «буржуазних лженаук», відпускає їм на це небагато часу – бо якщо тенденція збережеться, і через рік за перевибори владних структур виступатиме 80% чи навіть 90% громадян, вигадувати нові урядові комбінації стане запізно…
