Відтінки зла
Якщо порівнювати сучасну Російську Федерацію з Радянським Союзом, особливо пізнього, брежнєвського періоду, то навіть без особливого старання можна знайти багато спільного. Тут і мілітаризм, і претензії на свою сферу впливу в світі, і культ вождя, й оспівування перемоги над гітлерівською Німеччиною в 1945 році – і одночасно приватизація цієї перемоги. Причому приватизація чим далі, тим вужча: якщо в пізньорадянську епоху ця перемога приписувалася одному СРСР (хоча здолала Гітлера широка міжнародна коаліція), то тепер цієї честі удостоєна сама лише Росія. Всі інші радянські республіки, включно з Україною, або не мають до перемоги стосунку, або зовсім звинувачуються в допомозі Гітлеру.
Подібність справді настільки велика, що дуже легко помилитися і не помітити відмінностей. Як помилився американський сенатор-республіканець Ліндсі Грем, слова якого зараз цитують ЗМІ: «Радянський Союз, можливо, розвалився, але зло, яке він втілює, живе і в путінській Росії. Путін не друг Сполучених Штатів. Він руйнує демократію в усьому світі і намагається зробити це у нас на задньому дворі».
Дійсно, образ СРСР нинішня Росія втілює старанно – щоправда, в точності за Марксом, у вигляді фарсу. Але зло тут присутнє зовсім інше – і, щоб перемогти Росію, потрібно розуміти природу цього зла.
Радянський Союз – абсолютно особливий випадок. У його практиці, звичайно, зло було в надлишку – досить згадати і репресії всередині самої країни, і більш м'яке придушення незгодних, і агресивну зовнішню політику. Але в ідеології СРСР проголошував себе продовжувачем принципів європейського Просвітництва і революційних рухів XIX століття – тих самих, які і сформували нинішню Європу. Творячи зло, Радянський Союз оголошував, що робить це в ім'я добра.
Сучасна Росія – справа інша. Тут на перше місце ставиться зло саме по собі – можливість заподіяти комусь шкоду, втрати, неважливо заради якої мети. Це зло виправдань не потребує.
Звичайно, не можна сказати, що такий погляд характерний для всіх росіян. Багато хто в країні виступає проти нього. Ще в 2014 році в Москві марш протесту проти нападу на Україну зібрав десятки тисяч людей (автор цих рядків, що жив тоді в російській столиці, і сам у ньому брав участь). Ніякий народ не можна стригти під одну гребінку. Але в будь-якій країні існує безліч різних настроїв – питання в тому, які з них панують і підтримуються на державному рівні.
Кілька років тому один із російських лівих блогерів звернув увагу на цікавий парадокс. У будь-якій країні Заходу уряд, прагнучи збільшити військові витрати, змушений пояснювати населенню, що це необхідно, інакше державі не вижити – але навіть у цьому випадку є ризик отримати масові протести. У Росії все виглядає зовсім інакше – там для населення головну цінність становлять танки, винищувачі, ракети і підводні човни, навіть якщо заради них доведеться пожертвувати охороною здоров'я та освітою. Хочеш підвищити свою популярність – вимагай збільшення військових витрат.
Сказане начебто ні для кого не секрет, проте належить до колишньої епохи, до 2014 року. Після цього культ зла у Росії почав просуватися ще більш активно і відверто. Досить згадати хоча б історію дворічної давності з обміном Надії Савченко. Інший видатний лівий блогер, відомий під ніком jakobin1793, прокоментував її (вибачте за довгу цитату):
«Все они в первую очередь упирают на то, что Наденька теперь станет для биндер источником постоянной головной и попной боли, опозорит их на всю гейропу и вообще разнесет Киев по камешку. Придурошный Роджерс додумался до того, что Савченко была зомбирована российскими спецслужбами и по условному сигналу к-а-а-к перегрызет Порошенке глотку...
Ещё раз: в качестве "светлого пятна" в этой истории охранители видят (и стараются подать аудитории, зная её вкусы) не то, что двое российских военных спасены из плена, а то, что хохлам от Наденьки тошно будет. Не то успех, что своим хорошо, а то, что чужим плохо.
Эти люди, пожалуй, не заслуживают такого хорошего президента, как Путин» (виділено в обох випадках мною. – І.Ф.).
Як видно, ідеологія тут, на відміну від практики, – зовсім не радянська. Не йдеться про те, щоб запропонувати світові нове, більш досконале, справедливе і вільне суспільство, де кожен його член живе з максимальним комфортом (ще раз повторимося, йдеться тут виключно про ідейні установки). Нинішня Москва взагалі не пропонує світу жодного глобального проекту, який міг би становити альтернативу західному лібералізму. Від неї можна почути лише просте, як три рублі: «Зараз як вріжуся!».
Коріння цього зла, скоріше, йдуть не з СРСР, а з Російської імперії. Там цю ідею блискуче сформулював Пушкін (які б не були його погляди, талант все ж не проп'єш):
Вы грозны на словах — попробуйте на деле!
Иль старый богатырь, покойный на постеле,
Не в силах завинтить свой измаильский штык?
Иль русского царя уже бессильно слово?
Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды,
От финских хладных скал до пламенной Колхиды,
От потрясенного Кремля
До стен недвижного Китая,
Стальной щетиною сверкая,
Не встанет русская земля?
Тут усе те ж саме. На захист правоти Росії (нагадаємо, що тоді йшлося про придушення польського повстання) поет не наводить жодних аргументів, крім одного: ми досить сильні, щоб витворяти все, що забажаємо. Для Пушкіна ніщо, за винятком насильства, не має значення. На щастя чи на жаль, поет не дожив до подій, що сталися через чверть століття – коли слово російського царя справді виявилося безсиле і росіянами довелося після Кримської війни відвикати від перемог.
Можуть заперечити, що Пушкін – імперський поет, а культ сили і непереможності характерний для будь-якої імперії, тут немає нічого специфічно російського. Почасти це правильно. Але візьмемо для порівняння іншу імперію – Британську. Згадаймо найвідданішого її співця – Джозефа Редьярда Кіплінга, і найбільш, мабуть, імперський його вірш – «Тягар білих».
Беріть тягар той Білих —
Лють мирної війни:
Забий той вічний голод,
Хвороби ті спини...
І вже коли замріє
Жаданий той кінець,
Дикунська Лінь і Дурість
Зведе все нанівець.
Беріть тягар той Білих —
Не розкіш королів,
Струмент кріпацький, мітли
І роби ковалів.
Порти, де вам не плавать,
Шляхи в чужий вам світ
Своїм життям вкладайте
І смертю значте слід!.
І тут культу сили – хоч відбавляй, і серед сучасних людей цей вірш заслужено вважається гидотою. Але в ньому видно і щось інше: місія нести цивілізацію, нехай і примусово, народам, які позбавлені її. Інше питання, чи можна вважати це виправданням насильства – але ж Росія (зокрема вустами Пушкіна) своє насильство навіть не намагається чимось виправдати.
Нинішня Росія в цьому сенсі цілком пушкінська. Швидше за все, річ у тім, що вона протягом 1990 років була занадто слабка – але ж відомо, що всі слабкі вірять тільки в силу (сильним бо якраз відомо, що вона здатна розв’язати далеко не всі проблеми). Тепер країна стала відносно сильна і впивається цим, забувши про все інше. Саме тому серед її громадян захоплення Криму викликало таке шалене захоплення: виявляється, Росія ще в змозі когось нагнути. Не в ім'я якоїсь високої і благородної мети, а просто нагнути.
На жаль, такі настрої домінують в РФ і до сьогодні. Навряд чи існує якийсь спосіб позбавити їх країну, крім одного: наочно показати, що за силу іноді доводиться платити занадто дорого.
