Війна. Інформаційна
«Перша світова війна ХХІ століття. Пряма трансляція у Твіттері». Саме так описав у Твіттері Козак Мамай рішення Росії про можливість вводити війська в Україну. Про те, що це «війна» інформаційна зазначали і українські журналісти в прямому ефірі Громадського-Національного. Однак, одразу вони зазначили, що війна програна. Бо цю війну побачить хіба що третина українців, всі інші дізнаються про це зі слів традиційних ЗМІ, і в кращому випадку – українських.
Цікаво, що ще 13 лютого Сергій Лавров, голова МЗС Росії у своїй статті «В розумінні ЄС і США «вільний» вибір за українців уже зроблений», опублікованій у виданні «Коммерсантъ» зазначив, що риторика Холодної війни знову повертається, звинувативши у всьому (звісно) Захід.
Однак, в той час як Захід «стурбовувався» та «висловлював співчуття», Лавров вже 19 лютого зазначив, що Росія вимагає від лідерів Майдану зупинити кровопролиття у своїй країні і відновити діалог із «законною владою» (на той момент Януковичем). «Україна є для Росії дружньою братньою державою, стратегічним партнером, і ми застосуємо весь наш вплив, щоб у цій країні запанували мир і спокій», - йшлося в його заяві.
Але і це ще не перший сигнал. Журналіст Дмитро Кісєльов, програми якого змушують увесь український Інтернет чи-то плакати, чи-то сміятись, чи-то обурюватись, теж не перший сигнал.
Україні варто було знепокоюватись, коли вийшла газета «Вєсті», яка зараз вже змінила риторику на абсолютно протилежну. Коли українські олігархи «диктували» свої правила гри, ані загальнонаціональні.
У американській пресі є таке поняття як «патріотична журналістика», тобто журналістика громадянина США: в першу чергу національне. В нас такого немає. Натомість у нас – експансія російського медіаринку. Російські телеканали, які диктують російську риторику. Не російськомовні, а саме російські (до речі, це проблема не тільки України, але й Латвії, де відбуваються аналогічні речі). Експансія російських соціальних мереж.
Згідно з опитуванням, яке проводив КМІС у вересні 2013 року, 49.8% дорослого населення України користувалися Інтернетом у минулому році. Таким чином темп приросту протягом лютого 2012-жовтня 2013 років склав 16%. За даними GfK Ukraine Інтернетом користувались 46% населення України.
З розвитком подій Євромайдану ця кількість збільшувалась – говорили експерти, однак точних цифр це підтвердити немає.
Що ж стосується соціальних мереж, то у 2013 році найбільш популярною була саме російська «ВКонтакте». І попри те, що її автор Павло Дуров розповсюджує відео на підтримку українців, ВК продовжує бути місцем «зосередження» проросійських людей або людей «з невизначеною думкою».
Тож, ми маємо: російське ТБ та російський Інтернет.
Звісно, мобілізація українського сегменту телебачення вкрай важлива, однак, як ми можемо змінити ситуацію та виграти інформаційну війну? Тільки в тому випадку, коли ми вийдемо в оффлайн та почнемо спілкуватися з тими, хто за будь-яких причин знаходиться під «блокадою» російської федеральної думки. «Правий сектор», ультрас, учасники Євромайдану мають активно розмовляти і налагоджувати прямий діалог з бабусями, дідусями, батьками та сусідами, переводити їх через дорогу, допомагати ремонтувати світло у під’їздах і всі інші дрібні речі. Переконати таких людей дуже важко, але якщо не починати спілкуватися особисто, ми програємо швидше.
Представники колишньої опозиції, а нині влади мають їхати в «проблемні» регіони і вести діалог власноруч. Вони мають пояснювати людям, що їхня стабільність буде, але для цього потрібно пережити вибори і офіційно усунути Януковича з посади, обравши президента.
У свою чергу «дніпропетровські» мають укласти умовний мир з «донецькими», як свого часу зробили всі футбольні вболівальники ставши на захист Павліченків, пообіцявши громадянам, що перерозподілу майна «між своїми» не буде.
Політики мають дати людям надію та шанс повірити їм.
Від наших дій і від нашого рішення, зрештою, залежить інформаційне поле та доля всього пострадянського простору. А це означає, що це більше ніж інформаційна війна між Інтернетом і федеральним телебачення. Треба відкинути симулякри і зайнятись роботою.
Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День»
