«Владні автомобілісти» і «посполиті пішоходи»
Десь так років зо десять тому столичний «космічний мер» Леонід Черновецький, захищаючи свого заступника Дениса Басса від журналістів, які піймали останнього на кричущому незнанні проблем Києва та відвертих нісенітницях, заявив: «Ви ж повинні розуміти, він був хлопчиком із забезпеченої сім’ї, і тому жодного разу не їздив у київському метро…»
Ви можете уявити молоду людину, яка настільки байдужа до свого рідного міста, що ні разу не спустилася подивитися, скажімо, на оформлення станції «Золоті Ворота», яке заслужено вважається одним з найкращих у Європі й усьому світі? Я – ні. Проте, як бачимо, «хлопчик із забезпеченої сім’ї» вважав нижче за свою гідність спускатися з «плебеями» під землю, що не завадило йому стати високопоставленим чиновником. І розпоряджатися життям Києва, яке він усе своє життя спостерігав із віконця легковика…
Здавалося, що стилістика діянь «молодої команди Черновецького» після 2014 року назавжди відійде в минуле. Не лише у столиці, а й по всій країні. Тим більше, що за минуле десятиліття особистий автомобіль як такий остаточно перестав бути символом розкошів (як у часи дитинства Басса), а перетворився на засіб пересування. Ознаки багатства тепер – це «круті» авто, натомість на звичайних машинах пересувається значна частина пересічних киян. Але переважна більшість усе-таки або їздить на метро та в автобусах, або комбінує громадський і власний транспорт, а на додачу – ще й пересувається на своїх двох, а не на «своїх чотирьох». Але при цьому депутати міськради та керівники управлінь столичної мерії, схоже, так і залишилися «автомобілістами», у яких погляд на столицю та її проблеми сформувався якщо і не з висоти пташиного польоту, то під ракурсом, що його дають віконечка улюбленого автомобіля.
Прикладів рішень столичної мерії, прийнятих «з позицій власника авто», чимало, і кожен «пішохід» відчуває їх на собі. Торік, скажімо, затвердили норму, за якою торговельним павільйонам і кіоскам було заборонено працювати вночі. Згідно з нею «тимчасові споруди торговельного, побутового, соціально-культурного або іншого призначення в Києві можуть надавати свої послуги з 8:00 до 22:00 у будні дні й з 8:00 до 23:00 у вихідні й святкові дні». Ті, хто голосував за тотальну заборону нічної роботи кіосків та інших МАФів, і ті, хто запровадив це рішення в життя, не звернули увагу на «дрібничку» - на соціальні потреби киян. Бо далеко не в усіх мікрорайонах, а особливо у тих селах і селищах, які за останні десятиліття стали складовими столиці, існують стаціонарні цілодобові магазини. Що ж робити киянам там, де таких магазинів і нічних супермаркетів немає? Де їм купувати у разі потреби в нічний час продукти? Ідеться не тільки про тих, хто зазвичай купує вночі алкоголь і закуски; автор цих рядків і сам не раз ходив – і взимку, і влітку – за різноманітними товарами до цілодобового магазину близько півночі, благо, в кілометрі від дому є торговельна точка мережі «АТБ»…
Утім, це і є наочне втілення розбіжності між «владними автомобілістами» та «безкінними пішоходами»: сів на «залізного коня» - і рвонув у разі потреби за п’ять чи десять кілометрів… Якщо така світоглядна розбіжність існує на рівні простих громадян, нічого страшного: кожен сам будує свою стратегію поведінки. Погано, коли «автомобілізовані» керівники міста й депутати міськради не здатні подивитися на реальне життя з позицій «пішоходів». Я вже не кажу про таку «дрібничку», що ці рішення порушили конституційні положення про рівноправність форм власності («Усі суб’єкти права власності рівні перед законом», а виконавча влада «забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності»). На щастя, за рік постанова ця явочним порядком перестала виконуватися в повному обсязі; і до 12 ночі павільйони влітку працюють, і цілу ніч подекуди, одне слово – потреби життя та ринкова (хоча й недосконала) економіка йдуть поперек сваволі «автомобілістів».
Схожа ситуація зі стихійними базарами. Так, на них і санітарну перевірку продукти не проходять, і заважають вони вільно ходити тротуарами… Але ж стихійні базарчики виникають не з чиєїсь злої волі, а відповідно до попиту масових категорій покупців, для яких навіть кілька кілометрів, що їх треба подолати на шляху до якогось із офіційних ринків, – проблема. Знову бачимо «погляд з віконечка авто»; для людини, яка чимало років пересувається на «залізному коні», правильне рішення – зосередити максимум дрібних торговців на великих базарах, зі зручними під’їздами. А для пенсіонера чи вчителя головне – наближеність таких от торговців до їхнього місця проживання чи роботи…
Ще один вимір дій «владних автомобілістів» - те, що майже рік ніхто не звертав увагу на нахабне паркування легковиків, в основному «крутих», на зупинках комунального транспорту. Й тільки останнім часом тут наявні позитивні зрушення – поліція знову почала приводити до тями власників цих легковиків, отож зупинки стали відчутно вільнішими. Проте є сумніви, що ця кампанія розпочата в інтересах «пішоходів», які користуються автобусами чи тролейбусами, - схоже, поштовхом тут стало те, що комунальний транспорт змушений був висаджувати й забирати пасажирів просто посеред вулиці, бо з обох боків нескінченні ряди припаркованих авто, а тому став заважати їздити цими вулицями тим, хто бачить світ з віконця автомобіля…
Утім, несправедливо було би не помітити непогані речі, зроблені знов-таки «автомобілістами» з міської влади. Йдеться про ремонт автошляхів у столиці. Користь із цього всім категоріям автомобілістів і всім групам пасажирів комунального транспорту та приватних маршруток. Але… Маємо й елемент дисгармонії: чи добре буде, якщо в місті пречудовий асфальт на вулицях – і вибоїни та ями у дворах, де так легко, особливо у темряві чи взимку, коли ці пастки вкриті снігом, зламати ногу? Знов-таки, «посполиті пішоходи» та їхні потреби відсунуті на другий, а то й на третій план.
Іншими словами, маємо те, що зветься конфліктом інтересів, який мав би бути розв’язаним передусім на користь більшості, але з урахуванням потреб меншості, нехай і не завжди заслужено грошовитої. Та чи вистачить на це кебети та політичної волі у «владних автомобілістів»?
