Як треба протистояти кремлівській агресії
75 років тому Радянський Союз розв’язав війну проти Фінляндії. Але програв
Якщо ви думаєте, що утворення різного роду «народних республік» на території чужих держав за командою з Москви та «народних урядів» цих «республік» із громадян Росії – це якесь ноу-хау Кремля, то ви помиляєтесь. І використання регулярних формувань російського війська на чужій території під виглядом «народних армій» маріонеткових «республік» - теж не новація. Все це вже було. В тому числі – не вперше, але і не востаннє – 75 років тому.
…В останній день осені 1939 року миролюбний радянський народ з радістю дізнався, що «по приказу Главного Командования Красной Армии, ввиду новых вооруженных провокаций со стороны финской военщины, войска Ленинградского военного округа в 8 часов утра 30 ноября перешли границу Финляндии на Карельском перешейке и в ряде других районов». А в перший день зими народи СРСР і всього світу дізналися, що, мовляв, «повсталими фінськими солдатами й робітниками» у зайнятому Червоною армією в перший день війни прикордонному містечку Теріоки створений «народний уряд». Цей «уряд» наступного ж дня підписав угоду про взаємодопомогу з СРСР і зробив ще кілька публічних жестів, покликаних продемонструвати «братерську дружбу з радянським народом» та «спільну боротьбу за мир».
Ось кілька показових фрагментів з декларації про утворення цього «уряду». Цитую мовою оригіналу, бо написана вона була не фінською, а російською мовою, і не в Теріокі, а в Москві. Так само російською мовою написав своє прізвище під угодою з СРСР глава цього «уряду» Отто Куусінен…
«Продав интересы самостоятельности страны, плутократические заправилы Финляндии, совместно со всякими империалистическими врагами финляндского и советского народов, беспрестанно стряпали планы антисоветских военных провокаций и, наконец, ввергли нашу страну в горнило войны против социалистического Советского Союза – великого друга финляндского народа.
В этой критической обстановке широкие массы финляндского трудового народа, которые всегда хотели и хотят жить в мире с народами страны Советов, считают своим элементарным правом и своей священной обязанностью взять судьбу родины в свои надежные руки.
Народное правительство Финляндии рассматривает как свою первостепенную задачу свержение правительства финляндских белогвардейцев, разгром его вооруженных сил, заключение мира и обеспечение независимости и безопасности Финляндии путем установления прочных дружественных отношений с Советским Союзом».
Ясна річ, декларація мала легітимізувати радянську агресію. «Законное правительство Финляндии приглашает правительство СССР оказывать Финляндской Демократической Республике всё необходимое содействие силами Красной Армии». Це дало можливість В’ячеславу Молотову, на той час главі радянського уряду та наркому закордонних справ, заперечувати «брудні інсинуації буржуазної преси» щодо радянського вторгнення до Фінляндії: ніякого вторгнення немає, там точиться громадянська війна, Червона армія не воює проти фінів, ми лише надаємо «братерську допомогу законному народному уряду Фінляндської Демократичної Республіки».
Роль прем‘єра й міністра закордонних справ в «народному уряді» грав уже згаданий секретар виконкому Комінтерну Отто Куусінен, який прожив 20 років у Москві; заступником у нього був кадровий радянський розвідник Маурі Розенберг, міністром оборони – Аксель Анттила (до цього – командир 106 стрілецької дивізії Червоної армії), міністром внутрішніх справ – слідчий НКВД Туре Лехен. Міністром у справах Карелії був призначений Павло Прокоф’єв, який офіційно фігурував як Пааво Прокконен.
І, ясна річ, була сформована «народна армія». Тільки ж от казус: ще не почалися бойові дії, ще не була віддана директива щодо «протидії фінській вояччині», ще не постав «народний уряд», а командування радянської 9-ї армії вже віддало наказ про те, що «для боевых действий совместно с частями 9-й армии против белофиннов, за освобождение трудового народа Финляндии, прибыли войска народно-революционной армии Финляндии». Наказ був надрукований у вигляді листівки і датований 29 листопада; кілька екземплярів цього документу захопили фінські солдати у перші ж дні війни. Воно й не дивно: «народна армія» почала розгортатися на базі вже згаданої 106-ї стрілецької дивізії ще у жовтні 1939 року, більш ніж за місяць до початку бойових дій. На момент агресії СРСР проти Фінляндії ця «армія» мала 14 тисяч бійців, а станом на лютий 1940 року – 25 тисяч. Оскільки ж фіни не рвалися в бій за «народну владу», то відправляли до цього війська карел та вепсів, які служили в Червоній армії, а оскільки їх не вистачало – то просто тих, хто потрапив під руку. Тажибаєв, Полянський, Устименко – ці прізвища у списку «фінських» солдатів не були чимось винятковим. А от командирам присвоювали нові прізвища і видавали відповідні документи. Так, начальник штабу «народної армії» Романов став Рейкасом, начальник політвідділу Терьошкін – Тервоненом тощо. Інакше кажучи, «туфта» була розрахована на зовнішній світ – «миролюбний радянський народ» дружно вимагав на мітингах, які проводилися під пильним оком НКВД, «скинення білогвардійської кліки у Гельсінкі»…
І що цікаво: жоден із майже тисячі фінських вояків, що потрапили до радянського полону, не виявив, попри немилосердну ідейну, і не лише ідейну обробку, бажання вступити до лав цієї «народної армії».
Іще один казус був пов’язаний із піснею, яку заздалегідь на замовлення Сталіна написали поет Анатолій Д’Актіль та композитори брати Покрасс:
Сосняком по откосам кудрявится
Пограничный скупой кругозор.
Принимай нас, Суоми - красавица,
В ожерелье прозрачных озер!
Ломят танки широкие просеки,
Самолеты кружат в облаках,
Невысокое солнышко осени
Зажигает огни на штыках.
Звернули увагу? Яке «сонечко осені», коли тільки один день цієї війни припав на осінь, і був він хмарним і туманним? Ясна річ, що ця пісня була написана за кілька місяців до початку радянської агресії, просто Червона армія не встигла вчасно розгорнутися на кордоні – хоча планування вторгнення почалося ще у червні 1939 року, мобілізація розгорнулася з 4 вересня, а остаточний план воєнних дій був готовий 29 жовтня (включно із «провокаціями фінської воєнщини», щоб створити враження, наче країна з населенням у 3,6 мільйони людей напала на 185-мільйонний СРСР)…
Але попри все наприкінці листопада Червона армія зосередила на фінському кордоні 425 тисяч вояків, 2300 танків, 2500 літаків (це без чималих сил флоту, який мав свою чималу авіацію, і без прикордонників, які належали до НКВД. Та цього виявилося замало. Довелося подвоїти, а потім потроїти сили, а також максимально (незважаючи на складну зимову погоду) задіяти потужний Балтійський флот. Фінляндія змогла виставити проти понад мільйонного (яким воно врешті-решт стало чисельно) війська агресора 265 тисяч вояків, лише 38 тисяч з яких були кадровими військовиками. У багатьох мобілізованих та добровольців не було форми – тільки армійська пряжка на ремені й кокарда на цивільній шапці. Було ще кілька тисяч волонтерів із скандинавських країн – і все. Проте досягнути запланованої мети Кремлю так і не вдалося – «Фінляндська Демократична Республіка», створення якої було так гучно прокламоване (її «глава» Куусінен надіслав шанобливе привітання з 70-літтям Сталіну, в якому назвав останнього «великим другом фінського народу»; той відповів побажанням «швидкої та повної перемоги над гнобителями фінського народу»), не стала політичним фактом. Радянський Союз захопив лише незначну частину фінських територій, і в подальшому намагання СРСР встановити повний контроль за всією Фінляндією стане однією з головних причин погіршення радянсько-німецьких стосунків. Адже ВПК Німеччини не міг ефективно функціонувати без поставок фінських нікелю та промислової деревини, а також шведської залізної руди Балтикою – лінії поставок цієї руди було легко перервати, діючи підводними човнами з фінських портів, а літаками – з аеродромів.
Треба віддати належне демократичним державам – вони не забарилися з санкціями. Фактом стала міжнародна ізоляція Радянського Союзу, його з ганьбою виключили з Ліги Націй, йому оголосили ембарго на поставки стратегічно важливих товарів і відкликали «для консультацій» своїх послів із Москви. Тож привітання з 70-літтям 21 грудня 1939 року Сталін одержав майже виключно від лідерів фашистських держав та їхніх маріонеток. А ще від своїх пахолків – Куусінена та монгольського вождя Чойбалсана…
У пісні «Суоми-красавица» були і такі слова:
Много лжи в эти годы наверчено,
Чтоб запутать финляндский народ,
Раскрывайте ж теперь нам доверчиво
Половинки широких ворот.
Мы приходим помочь вам расправиться,
Расплатиться с лихвой за позор.
Принимай нас Суоми-красавица
В ожерелье прозрачных озер.
Але фіни не захотіли «допомоги» у розправі з «ворогами народу» і не захотіли «відкривати довірливо» ворота країни. А от «прийняли» Червону армію, флот та «органи» фіни належним чином – за даними західних джерел, від 150 до 200 тисяч радянських вояків загинули на полі бою, замерзли в лісах, померли від ран чи були розстріляні своїми ж за «трусіть» і «зраду». 705 «визволителів» були знищені найкращим снайпером усіх часів і народів – фінським фермером Сімо Хайка, який добровольцем записався в армію і швидко здобув прізвисько «Біла смерть». От саме цього і не врахували у Кремлі – того, що за 21 рік незалежності у Фінляндії зросло покоління, яке понад усе цінувало свободу своєї вітчизни, і що старші люди за ці роки звільнилися від усіх ілюзій щодо сусідньої Росії. Кремль думав, що його армія непереможна – з’ясувалося, що її можна бити. Ба більше – що іншого виходу порятувати свою країну, ніж чинити, здавалося би, безнадійний опір агресії Кремля, немає. І це головний урок подій 75-літньої давнини.
