Яка армія потрібна Україні
Єдиний вихід — повністю переходити на професійні (добровольчі) ЗС за наявними англосакськими моделями
Зараз, коли ситуація на Донбасі така, що ще не можна чітко сказати, є нинішнє перемир’я в регіоні лише короткою паузою у війні чи настанням нехай нестійкого, але більш-менш тривалого мирного періоду, ще не можна чітко сказати, наскільки глибоко можна реформувати нинішню українську армію.
Добре відомо, що під час війни здійснювати глибоку реформу армії неможливо. Можна лише вносити певні зміни до статутних документів, пов’язаних з досвідом бойових дій і появою нового виду озброєнь і бойової техніки. Якщо ж говорити про глибшу реформу, що життєво необхідна українській армії, то тут суперечка йде про те, яку модель обрати. Найпопулярнішою моделлю є ізраїльська модель, що передбачає масовий призов за територіальним принципом добре підготовлених резервістів, яких можна практично одразу кинути в бій. Ця модель підкуповує своєю начебто відносною дешевизною й ефективністю. Приклад Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ), яка вже майже 70 років успішно протистоїть арабським арміям, як то кажуть, перед очима.
Слід особливо зауважити, що в тих окремих випадках, коли ізраїльська армія безпосередньо протистояла радянській армії, як це було під час «війни на виснаження» в зоні Суецького каналу в 1969-1970 роках, успіх був на боці ізраїльтян. Ізраїльські льотчики успішно знищували дивізіони ППО з радянською обслугою, зазнаючи відносно невеликих втрат, а в єдиному повітряному бою 30 липня 1970 року ізраїльські «міражі» й «фантоми» знищили п’ять «мігів», пілотованих радянськими льотчиками, не втративши жодного свого літака.
Проте те, що добре для Ізраїлю, для України може виявитися згубним. Ізраїль — це національна, а якоюсь мірою — навіть національно-релігійна держава. Переважна більшість її громадян дуже високо мотивовані жити саме в новоствореній Ізраїльській державі і готові за будь-яку ціну, зокрема й ціною власного життя, захищати її від будь-яких ворогів. Нагадаю, що в ЦАХАЛ не служать араби, навіть які є громадянами Ізраїлю. У світлі нинішньої «інтифади ножів» і питання не виникає, чому запроваджене таке обмеження. А якщо в Україні збережуть загальну військову повинність, та ще змусять відбувати її за територіальною ознакою, формуючи частини з одного регіону, боєздатність такої армії буде трохи вищою за плінтус. А якщо ще дозволити резервістам носити зброю й під час перебування в запасі, як це прийнято в ізраїльській армії, то всі умови для розвитку громадянської війни в переважній більшості регіонів України будуть створені.
Якщо вже створювати нову, реформовану армію, то вона має існувати довго, без проведення нових кардинальних змін. Отже, вона має проіснувати й до того часу, коли до складу України повернуться Крим і окуповані території Донбасу. А в цих регіонах, аж ніяк не секрет, частина населення налаштована проросійськи й сепаратистськи. Та й у інших регіонах на сході України, від Одеси до Харкова, як відомо, чимало подібних настроїв. Тому, за умови збереження в Україні армії, що комплектується на основі загальної військової повинності, та ще за територіальним принципом, українська армія ризикує уподібнитися армії Австро-Угорщини епохи Першої світової війни. Тоді відбувався потужний підйом національних рухів практично в усіх європейських народів. Тому боєздатність і надійність різних полків, сформованих за територіальним принципом «імператорсько-королівської армії» Дунайської монархії, цілком визначалися тим, в яких стосунках з австро-угорськими владою і з військовими противниками Австро-Угорщини був той народ, з якого був сформований полк. Окрім німців і угорців надійними вважалися хорвати, поляки й українці, а ненадійними — чехи, які ворогували з німцями, словаки, які ворогували з угорцями, а також серби, румуни й італійці.
Україна, звісно, не настільки багатонаціональна, як Австро-Угорщина. У ній різко переважає за чисельністю український етнос зі значною частиною росіян, але політична лояльність до Української держави зовсім не ототожнюється з національністю. Досвід боротьби за Донбас, так само, як і протистояння на Майдані, доводить, що є чимало етнічних росіян — патріотів України і, навпаки, є значна кількість етнічно українців на південному сході України, налаштованих сепаратистськи й проросійськи. Річ у тому, що в цьому регіоні, й особливо в Донбасі, у великої частини населення переважає не російська або українська, а цілком архаїчна радянська самосвідомість, і цією частиною жителів Росія сприймається як держава — продовження Радянського Союзу, що прагне його відновити. Радянська самосвідомість у них — це різновид національної самосвідомості, тому вона достатньо стійка. І не можна сподіватися на її швидке зникнення, незважаючи на те, що СРСР давно вже не існує.
Таким нелояльним громадянам України давати в руки зброю просто небезпечно. Вони так само можуть обернути її проти української влади, як це зробило, зокрема, чимало міліціонерів і солдатів внутрішніх військ у Донецькій і Луганських областях. Або, в найкращому разі, цю владу не захищатимуть. Адже досвід війни на Донбасі свідчить, що територіальні міліційні формування навіть з «благонадійних» регіонів деколи показують украй низьку боєздатність.
Тут дається взнаки, зокрема, й те, що українська армія — це пряма спадкоємиця російської імператорської та радянської армії, де підготовка резервістів завжди залишалася одним з найслабкіших місць. Тому Україні необхідно якнайскоріше переходить до професійної контрактної армії, максимально скорочуючи термін, коли в ній співіснуватимуть солдати-контрактники й солдати-призовники, оскільки таке становище дуже негативно позначається на боєздатності армії. Єдиний вихід для України — переходити до повністю професійної (добровольчої) армії за наявними англосакськими моделями — американською, британською, канадською й т.п. Характерною рисою цих моделей є повністю добровольчий характер усіх компонентів збройних сил, включаючи резервістів, і екстериторіальний принцип комплектування регулярних військ.
Певна річ, добровольча армія коштує дорожче призовної. Але ці витрати можна мінімізувати, оптимізувавши структуру Збройних сил України. Вочевидь, у сучасних умовах, в розрахунку, що повномасштабної війни з Росією не буде (а така війна в нинішніх геополітичних обставинах виглядає малоймовірною), Україні досить було б мати армію (тобто збройні сили) в 200-250 тис. осіб. Багато це чи мало? Варто зазначити, що Канада до кінця «холодної війни» при населенні близько 27 млн осіб мала добровольчі збройні сили чисельністю 90 тис. осіб. З урахуванням цього створення добровольчих збройних сил навіть чисельністю чверть мільйона осіб для України з її більш ніж 40-мільйонним населенням не виглядає непосильним завданням у плані залучення достатньої кількості добровольців.
Тільки-от структура збройних сил України має бути іншою, ніж у США, Сполученого Королівства або Канади. Як і в цих країнах, максимум тилових функцій мають бути передані наявним цивільним установам. У структурі ВПС наразі основний упор має бути зроблено на наземні засоби ППО, тоді як роль власне бойовій авіації має бути зменшена, принаймні доти, доки Україна не налагодить у себе виробництво бойових літаків і вертольотів і не зможе купувати їх за кордоном за прийнятними цінами.
Як свідчить досвід війни на Донбасі, обидві сторони через побоювання ефективних дій ППО противника майже не застосовували бойову авіацію. У цих умовах основні завдання щодо вогневого ураження противника мають лежати майже виключно на артилерії сухопутних військ України. Також необхідно скоротити кількість генералів і старших офіцерів або, принаймні, не збільшувати їхню чисельність і пов’язані з цим витрати. Це можна зробити, якщо перейти до нормальної структури управління військами. Замість штабу АТО й штабів секторів треба просто мати в зоні військового конфлікту на Донбасі два працездатні корпусні штаби (відповідно, на донецькому й луганському напрямках), кожному з яких мають бути підпорядковані по три-чотири бригадні штаби. Більше армійських штабів бути не має. На решті території України корпусним штабам (окружним, або штабам угруповань) мають підпорядковуватися кілька бригадних штабів, залежно від чисельності угруповань. А всі корпусні штаби мають підкорятися Генштабу. Авіація й засоби ППО мають використовуватися на користь сухопутних військ і нечисленного флоту.
Поки ж український Генштаб хворий на ту ж хворобу, на яку хворіли керівники білого руху в період громадянської війни в Росії. Вони плодили неймовірну кількість штабів, генеральських і полковницьких посад, за вкрай низької чисельності бойових частин. Наприклад, війська Врангеля в Криму, що налічували менш як 40 тис. осіб, тобто що поступалися за чисельністю нормальному армійському корпусу періоду Першої світової війни, були об’єднані в дві армії, які, у свою чергу, ділилися на корпуси й дивізії.
І, що не менш важливо, корупцію слід перемогти передусім у Збройних силах. Адже ще з часів пізньої Російської імперії армія й виробництво для її потреб були найбільш корупційноємкими галузями. Україна цю сумну традицію, на жаль, повністю успадкувала. Якщо корупцію вдасться обмежити, коштів на повністю контрактну армію має вистачити. Шестимісячні контракти, що практикуються зараз, має сенс укладати лише з ветеранами АТО, які збираються продовжити своє перебування в армії. Але в найближчий час треба переходити на тривалі, як мінімум трирічні контракти, причому з таким рівнем зарплати й постачання, який приведе до реальної конкуренції за службу у Збройних силах серед людей освічених і мотивованих, і командування дістане можливість відбирати найкращих кандидатів. При цьому ядром бойових частин мають ставати учасники АТО, зокрема вже існуючі добровольці, яких бажано перемістити з системи МВС в армію. Тоді станеться реальна інтеграція армії й добровольчого руху, включаючи бійців «Правого сектора». Україна може встояти, лише маючи нехай менш чисельну, але більш боєздатну армію, ніж сучасна російська.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
