Західний «ліволіберальний неосталінізм» проти України
Сталося те, що обов’язково мало статися. В авторитетному американському журналі Foreign Policy вийшла друком стаття колишнього чиновника Держдепартаменту США Джоша Когена «Історик відбілює минуле України», присвячена не так «викриттю» діяльності директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, як звинуваченню національно-визвольного руху та всього українського народу у страшних злочинах. Щоб пересвідчитися в цьому, не треба навіть читати всю статтю, досить звернути увагу на її підзаголовок: «Volodymyr Viatrovych is erasing the country’s racist and bloody history – stripping pogroms and ethnic cleansing from the official archives» (спеціально наводжу мовою оригіналу, щоб ніхто не звинуватив мене у «пересмикуванні» та «перебільшенні»).
Те, що стаття є суцільною фальсифікацією фактів і компендіумом точок зору ретельно добраних за певними ідеологічними ознаками персонажів, певен, не викличе сумніву у кожного читача «Дня», який з нею ознайомиться. Ґрунтовний текст В’ятровича українською мовою «Україна, ОУН-УПА, архіви СБУ. Відповідь на звинувачення», опублікований на сайті Радіо «Свобода», наочно розкриває методику фальсифікацій і наукову нікчемність – іншого слова тут не добереш – їхнього автора.
Але мова не про те, що сфальшував Коген у своїй статті – навіть тоді, коли викладав біографію В’ятровича. Мова про інше. На жаль, стаття Джоша Когена про директора УІНП і власне про українців – не злощасний виняток, а правило для певного, і дуже потужного сегменту західної історичної та політичної науки. І цей вимір проблеми (власне, її суть) не можна ігнорувати.
Ідеться про досі чинне у середовищі західних ліволіберальних інтелектуалів домінування сталінсько-сусловських схем розуміння національних процесів радянських і пострадянських теренах, про некритично-апологетичний підхід до використання офіційних радянських документів (в тому числі й створених «компетентними органами»), про використання у науковому розмислі російських імперських ідеологем як беззаперечних істин, зрештою, про апріорну упередженість до українців і про поділ їх на «хороших» (тобто тих, які були лояльними до Кремля) і «поганих» (тих, хто не мав такої лояльності та брав участь у національно-визвольному русі). До цього нерідко додається кричуще незнання українських реалій і небажання їх вивчати.
Усе це тією чи іншою мірою, як легко переконатися, наявне у статті Джоша Когена. Та у сотнях публікацій інших авторів за повоєнний період.
Наведу тільки декілька знакових прикладів.
Згадаймо описану Віктором Суворовим властиво анекдотичну ситуацію, коли американські військові історики в солідній монографії, яка вийшла друком у середині 1950-х, як абсолютну істину використали оголошену Сталіним цифру втрат СРСР у війні – 7 млн. осіб. Звідси випливали абсурдні висновки – що бойові дії в Європі у Першій світовій війні мали наслідками більші жертви, ніж у Другій світовій, попри тотальний характер бойових дій і масові «зачистки» цивільного населення з боку і нацистів, і більшовиків. Але американські військові (!!!) історики зробили саме ці висновки – мовляв, величина втрат у війні не залежить від потужності зброї та масштабу бойових дій. Бо ж хіба можна поставити під сумнів слова самого Сталіна?
І все б нічого, все б можна було справді звести до анекдоту, якби не йшлося про авторитетних американських військових істориків, на думку яких зважали і президентська адміністрація, і конгресмени…
А от – в очах певної групи західних науковців – справжні класики політичної науки, фахівці з національних проблем – Бенедикт Андерсон й Еріх Хобсбаум. «Велика ймовірність, що на початку нового тисячоліття майже нічого не залишиться від Союзу Радянських Соціалістичних Республік, крім… власне республік». Ось що писав Андерсон на початку 1991 року – а наприкінці цього року СРСР, як відомо, припинив існування, не чекаючи «нового тисячоліття»… Втім, Андерсон хоча б частково самокритичний. Ось що він зазначав про себе самого: «1983 року я писав, що Радянський Союз був "тією ж мірою спадкоємцем донаціональних династичних держав, що й предтечею нового наднаціонального порядку двадцять першого століття". Але, проаналізувавши національні вибухи, що зруйнували величезні багатомовні й поліетнічні утворення, керовані з Відня, Лондона, Константинополя, Парижа й Мадрида, я не врахував, що ланцюг цих подій сягне, як мінімум, Москви». Ясна річ, що не врахував: хіба можна було поставити під сумнів слова Юрія Андропова, який тоді щойно став генсеком КПРС, про «повне розв’язання національного питання в СРСР»? А щодо другого класика, то процитую знов-таки написані чверть століття тому слова Андерсона: «Хобсбаум 1990 року наважився зробити висновок про наближення кінця ери націоналізму». Чи треба коментувати цей «висновок»?
Але «ліволіберальний неосталінізм по-західному» виявляв і виявляє себе не лише в текстах. Згадаймо, як за участю знаної американської професури, включно з Романом Якобсоном, з подачі радянських спецслужб у Гарварді в 1960-х цькували визначного вченого-славіста Юрія Шевельова, як наприкінці 1980-х певні групи американських інтелектуалів накинулися на Джеймса Мейса, позбавивши його можливості займатися наукою на батьківщині…
Утім, повернімося до Когена та його статті. У ній на адресу В’ятровича висунуті звинувачення в «історичному ревізіонізмі» та «переписуванні історії». «Ревізіоністами» західні «ліволіберальні неосталіністи» звуть усіх, хто намагається написати реальну історію підготовки та ходу Другої світової війни, а не керуватися її ледь підправленими сталінськими лекалами. Ну, а «переписування історії» - це улюблене формулювання В.В. Путіна на адресу тих, хто сміє поставити під сумнів її сталінсько-путінську версію в тому, що стосується Другої світової війни…
Ну, а на додачу до всього Коген використовує дуже своєрідний «фактичний» матеріал. Ось що пише з цього приводу автор «Дня» професор Борис Соколов у статті, опублікованій на заблокованому в Росії сайті «Грани.Ру»: «Данные же о том, что "Нахтигаль" якобы участвовал в погроме, были в значительной мере сфабрикованы КГБ в конце 50-х - начале 60-х годов, когда бывший офицер связи "Нахтигаля" Теодор Оберлендер был министром ФРГ и против него в СССР была развернута пропагандистская кампания. Я сам видел такие явно поддельные свидетельства преступлений Оберлендера во Львове летом 41-го и на Кавказе осенью 42-го в архивном фонде Пантелеймона Пономаренко, бывшего начальника штаба партизанского движения».
Та досить. Можна нанизувати й нанизувати приклади діянь «науковців» такого ґатунку – досить згадати візит до Києва «дослідника з Німеччини» Ґжеґожа Россолінського-Лібе, який виявив феноменальне незнання предмету («українського фашизму») і не менш феноменальну зарозумілість (я свого часу писав про це у «Дні»). Втім, як на мене, скандальна публікація у Foreign Policy дуже корисна, бо вона висвітлює реальну і непросту проблему. Справа в тому, що наша євроатлантична інтеграція, окрім залучення до всього позитивного, водночас є й інтеграцією зі своєрідним «духовним трупом СРСР», тобто з укоріненою у значній частині західного інтелектуального середовища радянською ідеологією, сталінськими міфологемами, потужною русофілією-українофобією, а до того ж – із відвертою платною агентурою Кремля. Слід давати собі звіт у цьому й шукати союзників серед тих інтелектуалів Заходу, які не стоять на описаній вище позиції і для яких Сталін і Гітлер – два чоботи пара, з тією хіба різницею, що один на ліву ногу, інший – на праву…
