06.06—12.06.2014
Часто чую, як обурюються західною традицією доносительства на сусідів. Якщо людина живе не по кишені, або з’явилася у неї нова рушниця, просто чоловік п’є або при цьому ще й б’є дружину та дітей, обов’язково більшість сусідів поскаржиться представникам влади. Нам, з нашою віковічною традицією держави як знаряддя гноблення, як інституту придушення прав і свобод, тим, хто звик за будь-якого режиму бути тією чи іншою мірою мовчазною опозицією цій державі, не зрозуміти цієї риси західної культури. Та хіба це наша справа, що там коїться у сусіда. Чи розстрілюють там з танків парламент або з «градів» стотисячне місто, чи затикають там рот пресі або влаштовують багатомільйонні марші нацистів, чи топлять там у підводних човнах своїх матросів або висаджують в повітря автобуси — ми могли лише жахнутися й подякувати Богові, що все це відбувається не з нами, а в сусідній квартирі. Урешті-решт, чи наша справа, вчити цього сусіда, як жити. Минув час, і хуліган у сусідній квартирі цілковито облаштувався. Його вчорашні жертви, хто вижив, навчилися отримувати задоволення від його знущань, а більшість їх навіть почали відчувати до нього щось на кшталт стокгольмського синдрому, співчуваючи його цілям і навіть підшукуючи йому нові жертви. А сусід цей, облаштувавши по-своєму свою квартиру, занудьгував і поліз вивчати життя сусідів, власне нас з вами. Тепер палають школи, лікарні й цілі міста в нашій країні. Палають лише тому, що колись, десять або двадцять років тому, ми визнали безчинства тоді ще неопереного хулігана не своєю справою й вчасно не дали йому по руках, палають з нашої вини.
♦ Не забуваймо, що саме Україна є батьківщиною мазохізму. Чи варто дивуватися тому, що поряд з нами живе стільки людей, які з ностальгією згадують правління кривавих диктаторів минулого, яких тягне під руку кривавих диктаторів сьогодення. Інші вважають, що з терористами треба домовлятися, йти їм на поступки, й, у принципі, з ними навіть можна уживатися, особливо якщо навчитися жити за їхніми правилами. Але є ще одна категорія українських мазохістів. Минуло всього три з половиною місяці від кривавих подій лютого, всього кілька днів як на Банковій з’явився довгоочікуваний новообраний президент, а дехто вже активно готує третій Майдан, наче мало йому війни, що палає на Донбасі. Ці люди не задоволені всім — перебігом антитерористичної операції, призначеннями у владі, тим, що з одними реформами зволікають, а з іншими квапляться, що все ніяк не заборонять комуністів і не закриють антиукраїнські засоби масової інформації, й тим, що планують в умовах розгулу тероризму й сепаратизму посилити цензуру й правила проведення масових заходів. Власне, їм не подобається все, що робиться, й усе, що не робиться. Вони вміють лише протестувати. І правильно, навіщо створювати на базі Майдану політичну партію, здатну пройти до парламенту й забезпечити своїм представництвом законодавчу базу реформ?! Навіщо щоденно працювати над відтворенням громадянського суспільства в Україні?! Навіщо, керуючись правами, гарантованими навіть недосконалим колишнім українським законодавством, створювати й розвивати місцеві громади?! Урешті-решт, навіщо записуватися до Нацгвардії й брати в руки зброю?! Адже можна просто сидіти в наметі на Майдані й вимагати, щоб за тебе це зробили інші.
♦ Усі ці групи українців об’єднує одна спільна риса — вони нічого не хочуть робити самі. Вони чекають, що їх ощасливлять — або добрий цар з Москви, або добрий президент з Вашингтона. І будь-яка влада в Києві, яка намагатиметься знайти вихід з кризи у власних зусиллях, у реформах, у повному перевлаштуванні держави, в підйомі економіки ціною щоденних зусиль усіх українців, викликатиме у цих людей неприязнь і навіть люту ненависть. Їхня Україна — це країна, що живе лише за рахунок кредитів, з непідйомними соціальними пільгами і з суспільством, скріпленим круговою порукою загального хабарництва й злодійства. Вони ненавидять людей багатших за себе, називаючи це прагненням соціальної справедливості, вони ненавидять людей успішніших за себе, пояснюючи їхній успіх кумівством і грошима, вони ненавидять людей, які відрізняються від них просто тому, що посередність віддає перевагу одноманітності. Посередність, обиватель — затятий ворог будь-яких реформ, будь-яких революційних змін. На словах навіть їхній вірний прибічник, не здатний на довготривалі цілеспрямовані зусилля й свідомі жертви, обиватель в деякі моменти здатен подолати свою інертність. Обиватель не здатен на революцію, обиватель здатен лише на бунт. І ті, хто говорить зараз про Майдан 3.0, насправді готують бунт — удар у саме серце справжнього Майдану, вирішальний удар у серце України, що ледве отримала хистку надію на вихід з політичної й економічної безвиході. Їх підштовхують, ними уміло маніпулюють ззовні, але основна їхня рушійна сила стояла з нами на Майдані. Тим складніше протистояти цій загрозі, тим небезпечніша вона навіть порівняно з озброєними до зубів найманцями на Сході. Небезпечніше відкритого ворога може бути лише зрадник серед учорашніх друзів.
♦ Найнебезпечніше зараз розчаруватися, зневіритися в доцільності подальшої боротьби. Легко піти на поводі в тих, хто день за днем твердить по написаному, що в країні нічого не змінилося, що при владі все ті ж люди, які думають лише про особисте збагачення. Зміни не відбуваються в один день, але так легко піти на поводі у свого бажання миттєвих поліпшень... Але будь-яка хвороба, тим паче хвороба, що за два з половиною десятиліття укорінялася в організмі, яка за ці роки стала його частиною, не лікується за один день і навіть за кілька місяців. Як неможливо провести реформи за кілька днів, що перебуває при владі новий президент, так неможливо перемогти терористів на Сході, якщо в тебе немає ні справжньої міліції, ні навіть справжньої армії. Якщо Голова Новоросії в Москві — в Кремлі, то її Серце в Києві — в апаратах Міністерства оборони, Генерального штабу, Адміністрації Прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ і СБУ, Верховній Раді, прокуратурі, судах і чиновниках Кабміну Азарова, що зачаїлися в глибокому мороці своїх кабінетів. Решта ж тіла Новоросії на Донбасі, це не більше ніж величезний кишечник паразита, який сліпо пожирає все, що трапляється йому на його шляху. Цього паразита неможливо вбити, знищивши будь-яку з частин його тіла — на Донбасі, в Києві або в Москві, в нього дивна здатність до регенерації, а кишечник здатен довго існувати самостійно, навіть коли організм Новоросії втратить голову й серце. У боротьбі з ним немає й не може бути легких перемог, простих рішень — необхідно систематично припікати всі органи, всі метастази цього паразита, Україна має пройти через довгі й болісні медичні процедури, й лише послідовне лікування — десь хімеотерапією, а десь і хірургічним шляхом, дає надію на поступове одужання пацієнта. Реанімацією, реформами це лікування назвати важко — хвороба зайшла настільки далеко, що знадобиться повне переродження державного організму, дивне воскресіння — диво, яке ми повинні створити своєю вірою, своїми руками.
♦ Свої перші дні на посаді президента Петро Порошенко присвятив пошуку мирного виходу з протистояння на Донбасі. Схоже, Росія відмовилася використати цей останній шанс мирного розв’язання конфлікту, й, отже, силового сценарію уникнути вже не вдасться. На газових переговорах Росія говорить мовою ультиматумів, президент Російської Федерації Володимир Путін прямо пригрозив Україні перевести відносини в «абсолютно іншу стадію», якщо Київ не пристане на пропозиції «Газпрому», а міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров знову заговорив про те, що Україна зобов’язана безпосередньо обговорювати з Росією свій майбутній політичний устрій. Нові загони російських найманців, які вербуються прямо у військкоматах, колони вантажівок з озброєнням аж до бронетранспортерів — усе це, користуючись коротким затишшям в АТО, суцільним потоком тече зараз на Донбас з Росії. Ну що ж, отже, буде силова стадія, й після неминучої поразки, дуже скоро Донбас прийде й до Росії. Тому що реальна опозиція Путіну — це не Болотна площа, а всі ці оскаженілі націоналісти, які лізуть зараз зі зброєю до України. Зараз, озброюючи терористів на Донбасі проти України, насправді Кремль мимоволі готує громадянську війну в самій Росії. І головне, тиснучи на Україну, Москва робить її лише сильнішою, підштовхуючи її до створення вперше в її історії боєздатної армії, змушуючи починати радикальні політичні й економічні реформи, переконуючи все більшу частину українців у необхідності якщо не європейської інтеграції, то зближення з НАТО. Секрет перемоги лише в жорсткості української влади, у відмові від компромісів, у чіткому усвідомленні кінцевої мети, і, якщо судити із заяв нового українського президента, ми нарешті отримали таку владу.
