«09.05—15.05.2014»
• 17 березня 1991 року із понад 31 мільйона українців, що взяли участь у Всесоюзному референдумі, за збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік проголосувало понад 22 мільйони або 70%. Вісім із половиною місяців опісля у Всеукраїнському референдумі про проголошення незалежності України, з майже 32 мільйонів тих, хто проголосував, майже 29 мільйонів, або 90%, підтримали вихід України зі складу СРСР. Не можна стверджувати, що якесь із цих двох голосувань було сфальшоване. Україна, як і всі республіки СРСР, була тоді цілком необізнаною у сфері виборчих технологій і маніпуляцій із голосами виборців. В обох випадках це було безсумнівно чесне голосування. Таку разючу зміну в настроях українців заведено пояснювати провалом путчу ДКНС, швидкою втратою в протистоянні з керівництвом Російської Федерації владних повноважень президентом СРСР Михайлом Горбачовим. Але єдина реальна причина — свідомий вибір національних політичних еліт, власне української партійної номенклатури, на користь незалежності, що гарантувала їм беззаперечне збагачення при поділі союзної власності. Так уже склалося, що 1991 року вибір на користь незалежності зробив не народ, а купка партократів. Так повелося з радянських часів — всілякі вибори були лише формальністю, і участь у них забезпечувалася стадним почуттям у поєднанні зі святковою торгівлею і буфетом на виборчих дільницях. Вгорі завше краще за громадянина знали, за кого і за що голосувати. І коли в Києві сказали: «Даєш незалежність!», на місцях слухняно погодилися. Цього виявилося цілком достатньо для більш ніж 20 років існування трохи перехнябленого бараку УРСР з новою вивіскою незалежної держави.
• За ці 20 років еліти, які зробили 1991 року вибір, і ті еліти, які оперилися в боротьбі на виживання в кривавих 1990-х, розтаскали все що можна. Оскільки незалежність цікавила їх лишень як прикриття для безмежного збагачення за рахунок пограбування держави та її народу, інтерес політичних еліт до українського проекту впав практично до нуля. І знову перед ними постав вибір — тепер уже між двома зовнішніми політичними проектами. З одного боку, зі вчорашньої столиці СРСР їм запропонували гарантії збереження награбованого, і, хай і з гальорки, але все ж таки доступ до солодкого енергетичного пирога. З іншого боку, Європейський Союз запропонував у обмін на політичні та економічні реформи, яких національні еліти всіляко всі ці роки намагалися уникнути, власне, ціною демонтажу пострадянської системи, яка дісталася в спадок від умираючої УРСР, далекі європейські перспективи. Більшість українських еліт зробили свій вибір на користь звичних їм кремлівських схем. Не тішитимемо себе ілюзіями щодо меншості, яка зробила проєвропейський вибір. Їхній бізнес менше залежний від доступу до державної скарбниці, і перспективи європейських кредитів і європейських ринків переважили сумнівні перспективи державно-монополістичної російської економіки. Вони вибрали Європу гаманцем, а не серцем, і це потрібно завжди пам’ятати.
• Як би там не було, більшість політичних еліт звично зробила свій вибір, і так само звично чекала, що хай не переважна, але все ж таки більша частина суспільства його покірливо підтримає. Те, що сталося потім, стало першим свідомим громадянським вибором більшості населення України. Процеси, які почалися в листопаді 2013 року незрівняні з Помаранчевою революцією 2004. Тоді була революція ошуканих виборців. Зараз же, на самому краю провалля втрати державності, вибір був не між окремими кандидатами, хай і з протилежними поглядами. Зараз, уперше за всі роки незалежності, її громадяни самостійно зробили свідомий вибір, до якого політичного проекту, до якої політичної нації вони хочуть належати — до української, чи до неоімперської російської. Наприкінці осені, спершу несміливо, на вулиці вийшли ті, хто виступав за європейський вибір. Дуже швидко цей локальний проєвропейський протест зусиллями керівництва країни було перетворено на широкий всеукраїнський рух за державний суверенітет, проти кремлівського плану реконструкції чи то СРСР, чи то взагалі Російської імперії. На початку протестів домінували європейські і партійні прапори, які наприкінці остаточно були витіснені вже не помаранчевою стрічкою, а національним українським полотнищем. Влада країни, і ті, кого вона виставила на свій захист, навпаки, використовувала переважно партійну символіку Партії регіонів. А трохи пізніше, коли, з падінням режиму, ситуацію на Півдні і Сході стали розгойдувати місцеві олігархи та російські спецслужби, знаком розрізнення протестуючих стали символи вже навіть не однієї з українських партій, а іншої держави — російський триколор, червоний стяг СРСР, та колорадсько-сталінська двоколірна подоба георгіївської стрічки.
• Не потрібно себе ошукувати, навіть ті, хто не взяв зараз на Сході України зброю до рук, але хто узяв до рук червоний прапор або пов’язав «георгіївську» стрічку, ці люди також зробили свій вибір, і він не на користь України. Так, терористів і сепаратистів на Донбасі підтримує меншість, але більшість населення, навіть на словах виступаючи за єдину Україну, бачить майбутнє за продовженням того безбарвного животіння, в якому наша країна жила останні 23 роки, — в пекельному компромісі між Заходом і Москвою, який підтримували спершу колишня партійна номенклатура та червоні директори, а десятиріччя потому — метанові пухирі олігархів, які вже спухли на українському політичному болоті. Хтось, звичайно, називає їх «ефективними менеджерами», проте, актуальний в останні місяці приклад нового дніпропетровського глави облдержадміністрації Ігоря Коломойського — це лише виняток, який підтверджує правило. Тоді, коли уявиш, чого могла на місці Коломойського домогтися людина з фінансовими можливостями Ахметова, лишень тоді зрозумієш, наскільки Рінат Леонідович зобов’язаний своєму багатству не інтелектові та інтуїції, а бандитському успіхові та зліпкові ключів від державної скарбниці. Обпікшись заграваннями з сепаратистами, зміркувавши, що, під тиском Заходу, Росія далі Криму не піде, донецькі олігархи затіяли гру в компроміси, та круглі столи. Я пам’ятаю ющенківські круглі столи із заздалегідь відомим сценарієм ні про що, був на такому ж круглому столі в Януковича; круглі столи, справжнім символом яких стала георгіївська стрічка. Георгіївська стрічка, це та ж стрічка Помаранчевої революції, але з налиплими на неї смугами бруду від політичних компромісів ющенківських круглих столів. Знову стати на шлях компромісів сьогодні, означає знову пустити веселий роджер на синьо-жовте полотнище. Ще один політичний компроміс, і на гербі України замість тризуба святого Володимира можна буде сміливо розмістити череп і кістки.
• Якби цього не хотілося олігархам Донбасу, час для компромісів безнадійно ними втрачено. Для образності, уявімо собі великого бізнесмена, який із метою незаконного отримання страховки запросив би банду піроманіяків, дав би їм бензин і сірники, наказав охороні дивитися в інший бік, а коли будівля фірми вже б догоряла, прорахувавши всі ризики, раптово передумав би, і звернувся до паліїв: «Хлопці, давай назад!» Особисто мені здається, що на такий випадок, будь-який піроманіяк, що хоч трохи себе поважає, зберігає дещицю бензину для самого замовника. Той, хто на початку весни грав у сепаратизм, годував несміливі групки «новоросійських» маргіналів із руки, тепер раптово зіткнувся вже не з найманими аніматорами на чолі збіговиськ із ряджених люмпенів, а з прекрасно підготованими бойовиками, громадянами суміжної держави, більшість із яких має досвід війн на Кавказі. Ці люди отримують накази вже не з Донецька, і недалекоглядні місцеві замовники несподівано опинилися на місці першочергових потенційних жертв невгамовних апетитів озброєних бандитів. Вони гадали псевдореферендумом натиснути на Київ, але тепер ризикують самі втратити все, якщо ситуація розвиватиметься за Придністровським, чи, що набагато гірше, за Абхазьким сценарієм.
• Багато хто з тих, хто вчора зробив прокремлівський вибір, сьогодні говорить про компроміс, завтра, зі страху, однозначно змінить свій вибір на користь нового українського проекту. Ось тільки чи є в країни ще час для їхніх вагань! Якщо Володимир Путін і відступить в Україні, він докладе всіх зусиль, щоб залишити після себе випалену дотла громадянською війною землю. Імперська пропагандистська машина намагається якщо не силою зброї, то річками крові розірвати єдність нашої країни. Навіть не георгіївська стрічка, а прапор СРСР, просякнутий кров’ю десятків мільйонів жертв, є дійсним символом цього політичного проекту Кремля.
