«23.05—29.05.2014»
• Так вже сталося, що мій перший досвід участі у виборах, хай і віддалено, пов’язаний з Петром Порошенком. У другій половині 70-х — на початку 80-х весь наш приватний сектор київської Деміївки голосував у приміщенні заводського управління кондитерської фабрики імені Карла Маркса, яка тепер гордо носить обрізану з обох кінців частину прізвища законно обраного п’ятого Президента України. Ще дитям, я запам’ятав тодішній радянський варіант голосування за одного кандидата в один тур, наскрізь пропахлий в моєму дитячому сприйнятті густим ситним запахом дефіцитних цукерок «Червоного маку» і «Гуллівера» із заводського буфета. Це вже потім — з середини 80-х, вибори пахли смаженою рибою з кулінарії, що сусідить з новою виборчою дільницею, але, незважаючи на це, з самих дитячих років мене привчили, що вибори пахнуть шоколадом. Минуло дуже багато років, і з кожними новими виборами від шоколаду залишався хіба що злегка розбавлений колір, а смак і запах наших виборів наполегливо наближалися до якогось прямо протилежного продукту переробки какао-бобів.
• На зламі 80—90-х ситні пахощі радянських виборчих буфетів змінилися їдкими запахами мастики й дешевих дезінфікуючих засобів виборчих дільниць у приміщенні шкіл, які залишаються з нами і до сьогодні. Свято з музикою і розпродажем дефіциту поступилося місцем гучній порожнечі шкільних коридорів і спортивних залів, ледачій байдужості в очах учителів у виборчих комісіях. Неприємний, обтяжуючий обов’язок — для тих виборців, хто лише нещодавно закінчив школу, це нагадування про примусовку шкільних років, для решти — про нудні і фінансово витратні батьківські збори. На вибори в незалежній Україні ходили неохоче, а бюлетені в урнах з’являлися як би самі собою. Тому несподіваний ажіотаж, багатогодинні черги на виборчих дільницях на виборах, що відбулися минулої неділі, стали для нас, українців, несподіваним, але зовсім не неприємним новим досвідом. Ми всі неначе знову повернулися на початок 90-х. Саме тоді останній раз я стояв в 2-х годинній черзі (рекордна — за м’ясом 1989-ого, була 7-ми годинна), в якій люди спали, їли, обговорювали політику... Тоді черги були виключно за дефіцитним товаром — чи то їжа, одяг, меблі, книги... А в цій черзі все було інакше. Спека, духота, неймовірна товкотнеча, але жодних «Ви тут не стояли»... Тут «давали» не дефіцит. Тут давали надію на майбутнє. Втомлені, але доброзичливі, ці люди голосували за Україну незалежно від того, поряд з чиїм прізвищем вони поставлять хрестик на своєму бюлетені.
• Ці президентські вибори були незвичайними подвійно. Переможець був відомий заздалегідь, і інтрига полягала хіба що в тому, чи знадобиться повторне голосування в другому турі. Уперше за 23 роки своєї незалежності Україна не була поділена виборами на дві протиборчі частини — переможець отримав більшість голосів у всіх областях країни. Та все ж, ця рідкісна одностайність громадян країни не є мандатом безмежної народної довіри переможцеві. 2004-ого опозиційні політики, що прийшли до влади, були вождями повсталого народу, — команда президента Ющенка не почувалася відповідальною перед цим народом, вважаючи Майдан універсальною індульгенцією на випадок будь-яких помилок, компромісів і прямих посадових злочинів. Зараз же новий Президент вже не отримав від народу мандат Вождя. Народ втомився від вождів. Ніхто з трьох лідерів Сцени Майдану навіть не балотувався на пост президента, — це наслідок цілковитої недовіри народу до тих, хто багато місяців намагався підпорядкувати своїм інтересам революційну енергію Майдану, хто цинічно маніпулював ним, що в результаті переросло у велику кров. Народ усвідомив, що Влада всього лише інструмент в його руках, і лише не цілком усвідомлене уявлення про остаточний проект реформ заважає справжньому ефективному народному контролю над Владою.
• Уперше за 23 роки незалежності народ не купився на популістські обіцянки, на ефектні піар-ходи, на радикальну революційну риторику кандидатів. Президентські вибори, що відбулися, в першу чергу засвідчили кризу старих політичних партій — жоден з їх кандидатів, що брали участь у виборах, не набрав вагомий відсоток голосів виборців, а кандидат «УДАРу» і зовсім зняв свою кандидатуру на користь лідера президентських перегонів. Великі олігархи — Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, кандидат-переможець наразі олігарх Петро Порошенко — серйозно розмірковує про старт нових політичних проектів, на заміну тих старих партій, що цілком дискредитували себе. І дійсно, «Партія регіонів», «БЮТ» розвалюються просто на очах, а «УДАР» із партії потенційного президента перетворився на кишенькову партію київського мера, що явно недостатньо для амбіцій партійних акціонерів. Друге місце Юлії Тимошенко, з відставанням від лідера на більш ніж 40%, здавалося, могло б дати привід для оптимізму. Проте потяг до популізму і дешевого акторства не залишив українського виборця — до повної громадянської зрілості йому ще далеко. Свідченням цієї тривожної тенденції стало третє місце Олега Ляшка. Якщо екстраполювати результат президентських виборів на майбутні парламентські, то «Радикальна партія» Олега Ляшка має всі шанси посісти в Раді місце нинішньої «Свободи». Радикалізму і реального націоналізму в обох партіях приблизно однаково замало, зате рівень акторської майстерності в Ляшка на порядок вище. З усіх килимних, публіка завжди віддасть перевагу Рудому, особливо якщо йому протистоїть хтось з амплуа циркового нічного сторожа. Можлива заборона Комуністичній партії України, а також самоусунення з президентських перегонів і поспішний від’їзд «ленінськими місцями» Петра Симоненка, відкриває перспективи для нового партійного проекту і в лівій частині політичного спектру — попервах не під червоними партійними стягами, а, ймовірніше, у відтінках рожевого. Схоже, майбутні позачергові парламентські вибори цілком змінять партійну палітру Верховної Ради, хоча, звичайно ж, зміни в її персональному складі будуть не такі значні. Увесь цей хаос переформатування партійних проектів дає новому президентові короткий карт-бланш, що дозволяє йому уникнути згубних компромісів 2005, розпустити Раду і спробувати перезапустити стару прогнилу машину українського парламентаризму.
• Українці проголосували не за Петра Порошенка. Вони віддали свій голос за зміни в країні, за рух вперед, за майбутнє. Адже недаремно терористами в Слов’янську керує не просто колишній офіцер російського ГРУ, але натхненний історичний реконструктор, людина фанатично намагається відтворити минуле, що назавжди пішло, — чи то Російську імперію, чи то Радянський Союз, що злилися в його фантазії в прокислий вінегрет нової геополітичної доктрини путінської Росії. Ігор Гіркін у своєму цивільному житті любив фотографуватися у формі царського офіцера, а в своєму житті командира бандформування «Ігоря Стрєлкова» він живе за правилами і законами сталінського часу, обгрунтовуючи розстріли наказами головнокомандувача армією вже не існуючого СРСР далекого 1941 року. Люди, які щодня живуть лише минулим, це люди без майбутнього — такий важливий урок дав Ігор Гіркін українцям. У минулому лише смерть і тлін — у цьому ще належить переконатися самому «реконструктору» Ігорю Гіркіну. Українці засвоїли свій урок, відстоявши багатогодинні черги, щоб здати фінальний тест.
• Петро Порошенко, незважаючи на неодноразові вимоги радикалів, так і не зліз з трактора, на який він піднявся на вулиці Банковій 1 грудня 2013 року, і ця нехитра машина, здавалося б непристосована до передвиборчих перегонів, вивезла його за наступних півроку в президентське крісло, випередивши броньовані представницькі лімузини і спортивні автокари. Він не намагався наздогнати калейдоскопічні тренди Майдану, що змінюються, він не намагався осідлати Сцену, і змусити Віче викрикнути його ім’я, він не вивішував на «ялинку» свій багатометровий портрет. Хтось скаже, що велику частину брудної роботи він зробив чужими руками, але чи не в цьому і полягає мистецтво політика? Це вселяє до нього пошану як до політика, але пошану до себе як до президента йому ще належить здобути. Поки з цим завданням не вдавалося впоратися нікому з його попередників. Гадаю, якщо він, як і раніше, не осідлає скакову конячку популізму, прудку на старті, але яка швидко видихається на довгій дистанції, у нього є всі шанси на успіх. У перший тиждень після виборів густий аромат шоколаду поки не витіснив запах пороху і крові, який доносить до нас східний вітер. Але у нас з’явилася надія на те, що наш вибір був слушний. З’явилася надія на те, що ми знову змогли відстояти своє право обирати.
