«24.04-01.05.2014»
«…Счастье вдруг в тишине постучалось в двери…» Як у цій пісеньці Леоніда Дербеньова та Олександра Зацепіна, в двері росіян, дуже схоже, постукало Щастя. Принаймні, так стверджує Всеросійський центр вивчення громадської думки. Вперше з 1989 року відсоток щасливих росіян досяг 78 %, причому серед молодих людей - тих, хто не застав цей «щасливий 1989-й» (18-24 роки), цей відсоток сягає 92 %. Ні, не подумайте, згідно з опитуванням, щастя росіян вимірювалося аж ніяк не ступенем задоволеності «поверненням» Криму. Критеріями щастя для більшості послужили цілком буденні речі: сім'я, робота, любов і весна (традиційно опитування проводиться саме цієї пори року, і наприкінці осені, напевно, результат був би не настільки райдужний), а нещаслива меншість скаржилася не на встановлення фашистської диктатури, а на хвороби або матеріальні проблеми. Це ми з вами за останні місяці звикли міряти щастя і душевний спокій у масштабі благополуччя всього суспільства і держави; в Росії ж за роки правління Путіна вдалося створити ту відносно ситу стабільність, про яку стільки говорив в Україні Віктор Янукович. Забезпечивши на багато поколінь ситу стабільність в одній окремо взятій сім'ї, у пошуках щастя і колишній український президент потягнувся до Росії, де обивателі блаженно ніжаться в затінку потьомкінських декорацій нового СРСР, що старанно зводяться.
Проте в очі впадає дивна закономірність - індекс щастя росіян в останні роки безпосередньо залежить від індексу нещастя їхніх найближчих сусідів,неначе щастя має властивість, подібно крові донора, перетікати з кровоносної системи одних народів в артерії інших. Не буду наполягати на настільки прямому взаємозв'язку. Швидше, справа тут у тому, що обиватель традиційно вимагає хліба, а вже після нього і видовищ - бажано з принесенням жертв. Тільки споглядаючи страждання інших, він і здатний прийняти свій маленький жалюгідний маленький світ як острівець благополуччя. Убогість і трудова міграція із Середньої Азії, кривавий громадянський конфлікт у Грузії, політична нестабільність в Україні - все це покликане зміцнювати впевненість росіян у правильності обраного керівництвом країни курсу, а останнім часом до цієї порочної практики додалися й ігри в націоналізм. Чим тісніше стиснутий острівець стабільності кільцем пожеж, чим більше в клубах диму і язиках полум’я ввижається силуетів ворогів, тим охочіше обиватель готовий змиритися з втратою особистої свободи, як з відносно невеликою, в його уявленні, ціною за дах, хліб і захист патерналістської держави. Чим більше загроз, тим затишніше здається тобі твій маленький світ. Так само в народній пам'яті здавалися острівцями миру, спокою і благоденства далекі 1913-й, 1940-й, навіть 1989-й потрапив у цей список благополучних років через те, що слідом за ним почалися 1990-ті - голодне десятиліття краху радянської імперії.
Але історична пам'ять зрадила Росії. Зрадила в помсту за те, що більшість росіян віддала перевагу забуттю історичних міфів, наркотичному сп'янінню державних ідеологій, схилянню перед непохованими тілам демонів минулого. Неначе Леніна не поклали в Мавзолей, а лише відклали на чорний день, в надії колись знову роздути якщо не вогонь світової революції, то пожежу розв'язаної Сталіним і Гітлером Світової війни. Через 23 роки на Красній площі відроджують шабаш Вальпургієвої першотравневої демонстрації, а російські дипломати знову міркують про перебудову світу і перекроювання карти Європи. Росія заходить на черговий виток, черговий цикл своєї історії. Тільки петля щоразу все вужча і цього разу загрожує перетворитися на зашморг якщо не на шиї всієї нації, то на шиї чергового її диктатора.
Проте обмеженому російському міфотворчому контингенту поки не вдається створити надійний плацдарм для введення в Україні обмеженого російського «миротворчого» контингенту. Знайшлися таки добрі люди, цілком можливо, що з Одеси, які підказали Держдепартаменту США, як правильно висловлювати стурбованість, якщо ведеш справи з Росією. Просто не потрібно знімати трубку, коли тобі дзвонить Сергій Лавров. На Другого дня не на жарт турбуватися починають вже в Кремлі. Все менше країн готові приймати російських дипломатів і політичних діячів, й задоволенню політичного самолюбства можуть слугувати хіба що державні візити на Кубу, в Перу і підписання угоди про безвізовий в'їзд громадян між Російською Федерацією і Гондурасом. Погодьтеся, досить скромно як для країни з амбіціями світової держави. Залишається тільки брязкати старою зброєю уздовж кордонів та підгодовувати ненажерливих політичних маргіналів по всій Європі, сподіваючись на воскресіння на континенті чуми неонацизму, єдиної здатної, в уявленні кремлівських геополітиків, зруйнувати крихку єдність Євросоюзу. Поки більшість країн світу дивляться у майбутнє, Росія все ще намагається розібратися, чому старі граблі із завидною завзятістю продовжують боляче бити по лобі, скільки на них не наступай. Старі граблі, синці та гулі ще можна видати за унікальні, властиві виключно російської цивілізації культурні цінності. Але тільки коли Росія знайде в собі сили хоч раз не наступити, а переступити їх, тільки тоді помилки минулого перетворяться на досвід, на міцній основі з якого тільки й можна будувати могутню світову державу.
Скільки не називай, подібно до міністра культури Російської Федерації Володимира Мединського (у його опублікованому у вівторок інтерв'ю «Коммерсанту»), Володимира Путіна останнім європейцем, який стереже європейські цінності від Європи кварталів червоних ліхтарів Амстердама, ці слова будуть звучати лише як незграбні лестощі. Адже навіть рупор кремлівської пропаганди Дмитро Кисельов напередодні оголошення Євросоюзом персональних санкцій поспішив з усією родиною відвідати саме столицю Нідерландів, молодша дочка Володимира Путіна живе в Мюнхені, а дочка Сергія Лаврова в США. І, погрожуючи Заходу ядерним голокостом, чи думав Дмитро Кисельов, що загрожує смертю і дітям президента і міністра закордонних справ Російської Федерації, як і дітям тисяч російських чиновників і олігархів? Вся ця словесна еквілібристика головної російської телезірки з іронією була сприйнята на Заході, лише піджививши всередині країни хвилю шовіністичного чаду від усвідомлення власної величі, давши росіянам черговий заряд помилкового відчуття власної захищеності, заряд маленького, ненадійного, крихкого, тому так гостро відчутного ними щастя. І вони поспішають до сп’яніння надихатися ним, перш ніж країна впаде в обійми чергової в її історії кризи державності.
Але не нам, українцям, говорити про кризу державності в Росії. Вже не відчуття, а міцне усвідомлення розвалу держави, невпевненість у завтрашньому дні, а у багатьох - і почуття приреченості міцно захопили розуми українців. Криваві місяці Майдану, політична криза, окупація Криму, російські та доморощені терористи, що захоплюють будівлі на сході країни... Звідки тут, навіть з оглядкою на весняне тепло і квітучий бузок, здавалося б, взятися відчуттю щастя?! Однак, потонувши в цьому суцільному потоці негативних новин, ми забули, що криза не обов'язково є першим кроком до катастрофи. Це прекрасно усвідомлювали древні. Як у Китаї ієрогліф «криза» складається з двох частин - проблема і нові можливості, що відкриваються разом з нею, так і в Давній Греції, звідки й походить, власне, наше слово «криза», ним позначали перелом, рішення, нові перспективи. Дві цивілізації давнини на протилежних кінцях континенту дивилися на кризу як на подарунок богів, чудовий шанс, що відкриває можливість піти від помилок минулого. І якщо вибір Росії досі полягав у тому, щоб раз за разом повторювати одні й ті ж помилки минулого, чи повинні й ми, українці, як 1991-го і 2004-го, і далі слідувати цій моделі поведінки?! Можливо, хоча б цього разу нам варто повірити у наше щастя, в нашу удачу, в наш шанс, перестати озиратися на помилки минулого і зважитися сміливо подивитися в обличчя майбутнього. І зробити, нарешті, перший крок.
