«29.08—04.09.2014»
ІСТОРІЯ НЕ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ
В історії нашого міста і нашої країни сьогодні творяться сотні великих справ, так що про справи малі подумати вже й зовсім ніколи. Що нам за діло, скажімо, до назви однієї старовинної міської вулиці, якщо в країні йде війна, а місто метушиться, встановлюючи в кожному помешканні бойлеры, в очікуванні холодної воєнної зими. Та все ж таки, якщо міська адміністрація під шумок тисяч незроблених справ знайшла час на двомісячне громадське обговорення ініціативи з перейменування вулиці Інститутської на честь Героїв «Небесної сотні», дозволю і собі висловити декілька, хай невчасних і непопулярних, міркувань із цього приводу.
Почну здалека.
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ
Крутим узвозом від Європейського майдану та Хрещатика веде в бік Михайлівського Золотоверхого монастиря Трьохсвятительська вулиця. Ще зовсім нещодавно вона була дорогою життя для київських автомобілістів, єдиною можливістю обігнути барикади Майдану. Але в повсякденному мирному міському житті, це звичайна тиха міська вулиця, не стільки відвідувана туристами, скільки городянами, які прагнуть вклонитися «святиням» міської Мекки, — БТІ. Як і більшість вуличок Верхнього міста, вулиця ця виникла ще в XVII сторіччі, включала нинішню Десятинну, і була названа на честь Церкви Трьох святителів, яку було побудовано 1183 року на Ярославовому Великому дворі, і перебудованому всюдисущим Петром Могилою в стилі бароко. Час не пошкодував ні вулицю, але Церкву, яка стояла на місці нинішньої монументальної Михайлівської площі, розчищеної від споруд для сталінських планів будівництва нового урядового кварталу в столиці УРСР. Михайлівський собор відновили, але Трьохсвятительську церкву вже не повернеш.
На що «таланило» Трьохсвятительській вулиці, так це на перейменування. Перший раз їй дали нове ім’я «Театральна» на честь першого в місті міського театру, збудованого в 1804—1805 роках на місці нинішнього Українського дому. 1851 року театр розібрали, на його місці побудували готель із гучною назвою «Європа», і декілька років гості міста дивувалися Театральній вулиці без єдиного театру. Втім, у Києві тієї доби було чимало таких дивних назв. Лише в «Новом строении», недалеко від моєї Червоноармійської (яку вже 20 років усі ніяк не можуть перейменувати назад у Велику Васильківську), в ті роки була Кузнечна вулиця (нинішня Антоновича/Горького) без ковалів, і Поліцейський садок без поліцейських. Секрет був простим, — коли ще в першій половині ХІХ століття складали Генеральний план розвитку Києва, там планували квартали кузень і Поліцейське управління, на честь яких і було названо міські об’єкти. Кузні та поліцейське управління так і не побудували, а назви прижилися. Але в нове ХХ століття Трьохсвятительська вулиця все ж таки ввійшла під своєю первісною історичною назвою.
А потім доба змінилася. Нові часи потребували своїх героїв, імена яких увіковічувалися в назвах старовинних міських вулиць. 21 березня 1919 року Колегія міського господарства Києва, лише напередодні захопленого більшовиками, з подачі Виконкому, починаючи з неділі 23 березня, одним махом перейменувала відразу 36 міських вулиць. — Отож «зелені чоловічки» в шкуратянках і будьонівках потім у мапі міста плуталися! І пощастило Трьохсвятительській стати вулицею Жертв революції. Назву було обрано не символічно, а на честь цілком реальної події, зв’язаної з цією вулицею. Річ у тім, що незадовго до цього Директорія, в марній спробі утримати Київ під ударами більшовиків, у грудні 1918 року зачищала київське більшовицьке підпілля, і 24—25 грудня 1918-го Трьохсвятительською вели на Володимирську гірку на розстріл підпільників Врублевського, Щуцького, Тимофєєву... — разом до сотні більшовиків і їм співчуваючих. Цифра страшна, якщо лишень не згадати, що за рік до цього «зелені чоловічки» полум’яних більшовиків Антонова-Овсієнка і Муравйова розстріляли майже п’ять тисяч киян, — не за якимись конкретними звинуваченнями, а за класовою і національною ознакою. Потім, уже 1955 року комуністичне керівництво міста спохопилося, — «Жертви революції» і три з половиною десятиріччя опісля нагадували киянам зовсім не про розстріляних більшовиків, але про розстріляних більшовиками. І назву вулиці підправили ще раз, — тепер на Героїв революції, щодо визначення яких 1955 року ще не було жодних сумнівів.
А потім, вже за моєї пам’яті, 11 вересня 1992 року Представник Президента України в місті Києві Іван Салій підмахнув розпорядження, яким повернув киянам назви Трьохсвятительська, Банкова, Лютеранська, Терещенківська, Спаська вулиці.
ІСТОРІЯ ІНШОЇ ВУЛИЦІ
По інший бік Хрещатика, вже на протилежну гору — Печерську, підіймається вулиця Інститутська, з іще більш стародавньою історією. На початку ХІХ століття на хвилі інтересу до вивчення історичної топографії Києва, вирішили, що саме цим маршрутом проходив згадуваний у Київському літописі Іванівський шлях, на честь якого і назвали нову міську вулицю. У 1820—1840-х рр. на честь найзначнішого домовласника вулицю перейменували на Бегичевську. Але після будівництва в 1838—1942 роках Інституту шляхетних дівчат (який нині неблагородно іменується Жовтневим палацом), вулиця стала Інститутською. І як би її не перейменовували надалі, в найпохмуріші роки Застою, моя бабуся, наприклад, ніяк інакше її не називала. Щоправда, як свідчать історичні документи, в роки коли по сусідству з Хрещатиком зустрічалися ще шляхетні дівчата і панночки, а не активістки Femen із бензопилами, сміливі язики дозволяли собі іменувати потихеньку від городового цю вулицю Дівичою, і перехожі, які випадково чули цю назву, пирхали у вуса, а дами трохи червоніли.
Більшовики не пожаліли й Інститутську. Тим же указом, що й Трьохсвятительську, її перейменували на вулицю 25 Жовтня (тобто 7 листопада — за новим стилем). У 1941—1943 рр. за німців вона гордо іменувалася Берлінською (оскільки проходила повз будівлі гестапо та рейхскомісаріату в нинішній Адміністрації Президента), а 1944 року радянська влада, яка повернулася, перейменувала Берлінерштрассе на вулицю Жовтневої революції. І лишень за півроку після Трьохсвятительської, 2 лютого 1993 року, розпорядженням того ж таки Івана Салія, їй повернули ту назву, яка настільки полюбилося мешканцям міста.
* * *
• Трохи більше півроку тому, 18—21 лютого 2014 року наше місто, наша країна пережили страшний шок. У центрі європейської столиці, в столиці України, яка всі 23 роки своєї незалежності правомірно пишалася хіба що тим, що в нас понад усе цінується людське життя, було безжалісно розстріляно десятки мирних людей, — від хлопців до людей похилого віку, які й вимагали лише те, щоб керівництво країни виконувало закони. Серед загиблих наші друзі, наші товариші, знайомі сусіди. Ті, хто пройшов через усе це й залишився живий, ті хто туди так і не прийшов, — всі ми переживаємо глибоке почуття провини, нам хочеться повернути свій борг, хоча б тим, що назвати на честь Небесної Сотні вулиці наших міст. Прекрасна ідея! Але чом би не задуматися над досвідом наших дідів, які вже називали історичні вулиці нашого міста на честь жертв і героїв революцій? Проходять десятиріччя, сторіччя, і біль втрат, біль втрати притуплюється. І революції втрачають в уявленні нащадків свою епохальність, стаючи ще однією в нескінченій черзі сторінок підручників з історії. Настануть нові часи, і кияни знову захочуть повернути вулицям історичні назви, і вулиці, названі на честь героїв нашого з вами часу, знову носитимуть інші імена. Мабуть, вулиці повинні носити імена героїв свого часу, — часу, коли їх було побудовано. Наше місто росте, і на його мапі з’являються десятки нових вулиць, проспектів, майданів, які гідні називатися не «Третьою вулицею будівельників», а на честь своїх і наших сучасників. Лише так ми зможемо зберегти їхні імена на мапі міста не на декілька десятиріч, доки живі ми самі, а, можливо, на сторіччя.
