«Або Якість в інформаційному меню, або третій світ – «Сомалі»
Минулого тижня на каналі «1+1» у програмі «Українські сенсації» йшлося про закладені за президенства Леоніда Кучми «міни» в український журналістиці. «Навіщо наближені до тодішнього президента України купували найвпливовіші канали та газети, коли перша людина країни боролася зі свободою слова, кому із влади належать центральні українські телеканали та як розправлялися з тими, кого не вдалося зламати?» — ставили запитання журналісти. Тема — більш ніж важлива, і до неї рано чи пізно все одно доведеться повернутися медійній спільноті. Історію впливу системи на журналістику можна було б показати на прикладі однієї газети «День». Але це буде історія того, як їм не вдалося.
Власне, колонка Лариси Івшиної, яку ми пропонуємо читачам, — думки, що залишилися за межами телевізійного формату.
«Темники» мене не цікавили в тій мірі, в якій вони цікавили всіх інших журналістів, що дуже на них реагували. Чи вдавали, що реагують. Наші відносини з владою від самого початку були чітко окреслені. Відколи газета виникла, а я стала редактором 1997 року (це вже 18 років тому) — ми свідомо створювали альтернативу. Ми хотіли створити всі передумови для іншої, сучасної європейської країни зі сталими цінностями та ознаками громадянського суспільства. Звичайно, в той час — час розквіту кланово-олігархічної моделі існування держави — жодні інші медіа навіть приблизно таких завдань перед собою не ставили. Ми були в певному розумінні екзотикою.
Але система часів Кучми чітко розуміла, хто є для неї небезпекою. Тому від самого початку був взятий курс на те, щоб газету розколоти. Потім — підірвати її економічно. Перед виборами 1999 року у нас в редакції була навіть кімната податкового інспектора. Вона в нас «оселилася» на півроку, щоб знайти порушення, за які газету можна було б закрити. До речі, цікаво було слухати податкового інспектора про те, що саме вона «розорила» фірми Михайла Бродського. Як відомо, він за президента Кучми певний час посидів у тюрмі, аж поки звідти не був обраний до парламенту депутатом.
Це всі історії, які були як виклики для нас — набагато крупнішими, ніж «тема «темників». Ми вже давно співіснували з системою Кучми в режимі постійної боротьби, аж доки не з’явилися «темники», які всіх настрахали.
Нам також неодноразово надсилали «темники», забивали ними поштові скриньки. Але ми ними не користувалися. І взагалі по мінімуму звертали на це увагу. Коли люди визнають систему рабської залежності, для них важливо, що їм наказали реагувати на «темники». А я, і наші журналісти, не визнавали цієї системи «співпраці». Категорично не сприймала того, що хтось може мені вказувати якимись «темниками», що нам робити в газеті.
Система на це реагувала нервово. Але треба віддати належне стійкості наших журналістів. Наприклад, перед виборами 2004 року нам хотіли нав’язати цензора в редакції. І тоді всі журналісти «Дня» сказали: якщо це станеться і в такий спосіб усунуть головного редактора, то вони всі звільняться. Це був гострий момент. Він показав, що є принципи, погляди й мета, заради яких варто боротися. До речі, цей цензор — людина, яку я знала з факультету журналістики Київського університету. Він навчався на кілька курсів пізніше, ніж я. Ця історія показувала, що «лінія фронту» пролягала між внутрішнім компромісом та здатністю чинити опір.
Потім мене хотіли задобрити. Застосовували різноманітні «пряники», типу прохання консультувати адміністрацію президента. Я жодного разу туди не ходила. Хоча знаю, що дуже багато журналістів приймали ці пропозиції. І вони з російськими технологами вибудовували різні «збочені» схеми співпраці. Я вибрала таку позицію. А може, ця позиція обрала мене.
2004 рік ознаменувався революцією. І хоча я ніколи не була апологетом Віктора Ющенка й не раз говорила, що 1999 року був президент, а не було народу, а 2004-го — був народ, а не було президента. Проте коли з адміністрації Кучми нам настійливо рекомендували в «час тиші» (в суботу — за день перед виборами) опублікувати компрометуючий текст про Ющенка, ми відмовилися це зробити. І тоді нам сказали, що газета не вийде. І справді, за всі роки існування «Дня» це був один випадок невиходу номера. Газета вийшла в Інтернеті. Ми тоді вирішили: нехай один раз газета не вийде, але ми уникнемо ганьби. Ще раз наголошую: це не було питання моєї симпатії чи антипатії до майбутнього президента. Це було питання принципу та стандарту професії. Ми не хотіли і не грали за тими правилами, які нам нав’язували. На жаль, ситуація ускладнювалася тим, що солідарність української журналістики на принциповому рівні була і залишається дуже низькою. Однак за нами були наші читачі та багато партнерів, які це помічали, оцінювали й підтримували.
«Темники» — це неприємний епізод новітньої історії української журналістики, але водночас це був тест на опірність журналістики. Цей тест наша журналістика пройшла частково.
Я пам’ятаю, яким пафосом була овіяна історія довкола створення парламентської комісії щодо розслідування «справи Гонгадзе», скільки було матеріалів (у першому періоді), коли була передвиборча кампанія президента Ющенка. Але я пригадую, як потім всі ці борці, коли виникли реальні загрози, коли треба було показувати, чи справді ця тема тобі болить, зникли. Так і «темники» розчинилися. Вони не зникли, вони просто трансформувалися на підкупи та цензуру.
Україна — дуже дивна країна. Ми готові на жертви, але не завжди готові якісно осмислити ці травми. Якщо говорити про резонансне вбивство за професію, то передусім треба згадувати знищення Ігоря Александрова (а тоді президентом був Кучма, губернатором Донецької області — Янукович). Це був могутній виклик для всіх. І я сумніваюся, що тоді з цього зробили правильні висновки щодо кланової зав’язки, яка дозволяла здійснювати злочини і тривалий час залишатися безкарними. А вбивство Гонгадзе, яке набуло світового резонансу, дуже серйозно вплинуло на тодішні політичні обставини. І виявилося, що ні журналістика в переважній більшості своїй, ні політика не змогли зробити висновків, піднятися над кон’юнктурою.
Всю цю новітню історію української журналістики треба було б, безумовно, цікаво написати. Тому що вона інколи собою представляє щось на зразок «кладовища затонулих кораблів». Пішли якісь проекти, газети... Вклад їхній не оцінено, людські біографії так само незафіксовані. А були... Я пригадую, що однією з таких перших ознак небезпеки для медіа-свободи стало закриття програми «Післямова» з Олександром Ткаченком. Він був тоді цілком конкурентним ведучим. Це був серйозний прорив. А після таких речей програми почали «здуватися», згасати, бо виразно показували «маркери» — куди можна, куди не можна...
Багато людей обнадійливих стали дуже сервільними. Тому для України є важливим чинником, чи працює у нас «інститут Репутації», чи вболівають люди за це. От «Українська правда», заснована Георгієм Гонгадзе, згодом стала рупором тих, хто намагався цю справу поховати... Таких речей ніхто не артикулює. Далеко не всі люди сильні, не всі можуть це витримати. Але у нас таке стало масовим явищем.
А потім на звільнені хорошими українськими журналістами ніші прийшли... російські журналісти. І ми побачили, що журналістика вкотре «впала» у професійному плані. Адже це означало закриття для своїх «ліфтів».
При президентові Ющенку жодних особливих переслідувань преси не було, але тяжко було працювати від того, що ти бачив, як унікальні шанси марнуються. Як абсолютно безтолкова колотнеча політиків губить унікальну можливість вирватися з постсовка і не робити ключових, потрібних для народу реформ. Тоді журналістика не наполягла, не дотиснула... Навпаки — було дуже багато журналістів, які розглядали безконечно то «планети» навколо Кучми (хто ближче до вуха, хто далі), то чвари Тимошенко і Ющенка (це була окрема сага). І ніхто не займався українським суспільством. А це, зрештою, як виявилося потім, зіграло вирішальну роль. Тому що Путін у своїх апетитах та розрахунках цілком точно розумів, що собою являє український олігарх. Він взагалі, я думаю, спіткнувся тільки об кілька несподіванок в Україні, тобто кількох українських багатих людей, що виявилися патріотами. Це стало поворотни моментом. І для суспільства, зрештою, також. Бо ніщо не віщувало. А в основному це українське суспільство — не багате, але вціліле, патріотичне — показало, що воно готове захищати свою Україну. Але мало просто виходити на майдани. Треба докладати при цьому інтелектуальних зусиль. Очевидно, що частина суспільства не готова була інтелектуально трудитися. Тому що всі ці роки люди «розважалися» абсолютно «дурноголовими» серіалами. Коли людину ставлять на такий «раціон», їй потім нелегко переключитися, але в такому стані суспільство треба привчати до «норми», інакше перспективи не буде. Або Якість в інформаційному меню, або третій світ — «Сомалі».
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»
