Алярм: садиба Чайковського в Гальчині!
Уже кілька років я збираю матеріал для історичного роману про Михайла Чайковського (він же Садик-паша, він же отаман Чайка), видатного авантюриста, диверсанта, розвідника, письменника і військово-політичного діяча, який тричі змінював релігію (католицизм-іслам-православ’я) і встиг наслідити в історії кількох країн. Цей «Джеймс Бонд ХІХ століття» — постать неймовірно цікава, але водночас і дуже складна, тож мій роман уже кілька років буксує, зупинившись на стадії опрацювання джерел і збирання матеріалу.
Власне кажучи, саме з останньою метою минулого тижня – у найбільший пік морозів і снігових заметів – я й відвідав село, де Михайло Чайковський прийшов на світ у 1804 році. Щоправда, шлях мій виявився ще й додатково ускладненим, бо в Житомирській області є два села Гальчин, тож навігатор спочатку повів мене в помилковому напрямі – в Андрушівську громаду. Ті сто кілометрів через поля й ліси (бо дороги під снігом не видно!) я не забуду ніколи, і якби не повнопривідна машина, то десь поміж тих лісів я б і залишився. Та приїхавши в не той Гальчин, я втішив себе думкою, що таким чином Чайковський мене просто випробовує на міцність. І оскільки випробування я пройшов – то вже невдовзі зупинився в «правильному» Гальчині Бердичівського району.
Коли тут народився польський шляхтич (із сполонізованої руської еліти) Чайковський, село називалося Галчинець. Про ті часи тут майже нічого не нагадує, але якимось дивом уціліла панська садиба (одноповерховий палац у класицистичному стилі) Чайковських. І так само якимось дивом я зупинився в центрі села, щоб розпитатися, і біля трактора, що чистив дорогу, заговорив із вусатим добродієм, який виявився старостою цього села. Більшого щастя годі й уявити, бо без цієї випадкової зустрічі я побачив би садибу тільки зовні й не дізнався б про її теперішній стан.
Дізнавшись, що я прибув у їхнє село з неблизького світу, староста Володимир Андрійчук миттєво розшукав ключі від садиби і організував мені туди екскурсію. Садиба Чайковського, в якій він народився і з ґанку якої під час антиросійського повстання 1830 року оголосив своїм кріпакам, що дарує їм свободу, збереглася практично в первісному вигляді завдяки тому, що в ній було облаштовано школу. Вона, звісно, потребує ремонту, та станом на нині це досить міцна й доглянута будівля.
Але трапилася велика біда – уже майже два роки тому школу з цієї садиби перенесли і діти вчаться в іншому селі. А з березня цього року громада скасовує фінансування єдиної зарплатної ставки, закріпленої за цією садибою-школою — сторожа. Це означає, що садиба віком у два з половиною століття опиниться без нагляду й охорони, і всі ми знаємо, що в такому разі уже невдовзі ця цікава пам’ятка перетвориться спочатку на притон і смітник, а зовсім невдовзі – й на згарище.
Я бачив такий приклад на власні очі минулого року, коли відвідав село Пархимів на Чернігівщині, де Михайло Чайковський доживав свого віку. Його тамтешня садиба теж стала школою, але після закриття школи дуже скоро згоріла, залишився тільки порослий чагарниками фундамент. Садиба в Гальчині теж збудована з дерева, тож ця пам’ятка може стати наступною жертвою вогню.
Я пишу цей текст, щоб привернути увагу до цієї проблеми. По-перше, треба за всяку ціну зберегти ставку сторожа в цій садибі! Необхідно виграти два-три роки, щоб за цей час домовитися з партнерами – це може бути Посольство Польщі й Туреччини, Польський Інститут тощо – про співпрацю і відкриття в садибі чогось на кшталт культурно-туристично-громадського центру. Музей відкрити не вдасться, бо не збереглося артефактів і речей Чайковського, а от публічний простір для громади й туристів там аж проситься!
Тішуся, що в самому селі є люди, які переймаються долею садиби, але цього недостатньо. Мусимо привернути увагу до цієї проблеми і для початку бодай зібрати підписи відомих письменників та діячів культури під листом до польського й турецького дипломатичних представництв з проханням допомогти врятувати цю цінну пам’ятку. Хто зі мною?
