Авгієві стайні наших міст
«02.07—09.07.2015»
Археологічна практика після першого курсу історичного факультету університету (тоді ще не потрібно було уточнювати, якого — Червоного там, або Шевченка) асоціюється у мене з ароматами стайні. Квітуче літо, гектари покинутих садів, цілі квартали запустілих будинків, жодного коня довкола на добрячий десяток кілометрів, а запах не залишав тебе, навіть коли наприкінці важкого дня ти добирався додому. Варто було мені увійти до тролейбуса, як у ту ж мить замовкали суперечки між тими, кому дме, й тими, кому жарко. Усі дружно затримували подих і повертали носи в бік рятівного протягу.
Копали ми не десь у районі кінних заводів і навіть не біля міського іподрому, а в тоді ще мальовничому київському мікрорайоні Гончарі-Кожум’яки. Жителів відселили, столітні двоповерхові будинки стояли ще цілі, але підземні річки й струмки вже покинули створи колекторів і вільно текли по брущатці мостових. Центр міста, а ми ніби потрапили на іншу планету, до постапокаліптичної ідилії, яку порушував лише пекельний аромат.
У всьому був винен екскаватор. Його завдання полягало лише в тому, щоб розкрити верхній культурний шар, який залишило місто за останні два століття, після знаменитої київської пожежі 1811 року. Машина недотепна, як студент першокурсник, — сказали копати звідси й до обіду, і він знай собі копає. От і розкрив у пориві ентузіазму на всій площі величезні стайні, що згоріли ще на початку ХІХ століття. 200 років минуло, а запах стояв такий, ніби десятки коней пішли звідси лише вчора. І пощастило ж так — єдиний на всі Гончарі шматочок Київської Русі був якраз упритул до епіцентру цього нещастя. І хотіли б перейти на інше місце, та ж ні, вчися працювати не дихаючи.
Мало що залишилося від того старого Подолу — всього кілька кам’яних будинків, які легко впізнати по тому, що вони повернуті під кутом до нудної новішої геометрично правильної розмітки вулиць, що змінила анархію планування старого торгівельно-ремісничого серця міста. — Якось один знайомий пожартував про своє перебування в Петербурзі: «Мені сподобалося». А мені на другий день захотілося сісти на фунікулер і піднятися в Місто. Немає більше того старого магдебурзького Подолу. Залишилося лише кілька кам’яниць та запах стайні, що, втім, вивітрився за три довгі місяці того спекотного літа.
Понад 20 років минуло з того літа 1992 року. Гончарі та Кожум’яки за ці роки забудували мертвонародженими виробами під старизну, а постапокаліпсис розрісся до масштабів цілого міста й навіть країни. — Спотворюючі наші міста новобудови посеред покинутих острівців старизни і той же всюдисущий запах, що наводить на ностальгічні асоціації з пам’ятним літом моєї юності. Жителі київських Бортничів, Харківського масиву, Осокорків і Позняків, звісно, приймуть усе на свій рахунок, але, повірте, я тут не про капризну розу вітрів, що дме переважно з боку сміттєспалювального заводу й полів аерації. Розмова піде про наші під’їзди й двори, про некеровану торговельну стихію, що заполонила наші вулиці й підземні переходи, про хамське паркування, про загиджені нашим сміттям ліси й парки, про забудовані в обхід законів береги річок. — Словом, про азіатський хаос, що перетворює наші міста на подібність старих фотографій з Південно-Східної Азії. Щоправда, там, на відміну від нас, за останні роки сталися разючі зміни, й те, що ми раніше з висоти метра вісімдесяти білої людини називали «Шанхай», у Шанхаї тепер, цілком напевно, назвали б словом «Київ».
Хтось, напевно, докорить мені в тому, що я змішав тут непорівнянні речі, що є глобальні проблеми міста і є проблеми звичайного побутового хамства. І що паркування на газоні або кинутий повз урну недопалок непорівнянні з продажністю міської влади й пожадливістю забудовників, які знищують історичне обличчя міста. Так, цілі райони висоток без єдиного паркувального майданчика, багатоповерхівки в історичному центрі — це великі, помітні здалека проблеми. Але скільки ми не міняли людей у будинку на Хрещатику, 36 — ставало лише гірше. А все через те, що коріння цих глобальних проблем занурюється глибоко в нашу повсякденну культуру й що засклений моїм сусідом балкон історичної будівлі, і скандальна багатоповерхова надбудова на Нижньому Валу, 27—29 — це явища одного порядку, тільки піднесені до ступеня товщини гаманця. І кожні нові вибори міської влади, нові особи в мерії та міській раді всього лише зміна імен володарів засклених балконів, незаконних прибудов, самозахоплень і самовільних перепланувань, — словом, усього того, чим заповнювали дозвілля чоловіки з активною життєвою позицією в останніх чверть століття. Усе це творять з нашими містами не якісь прийшлі варяги, а ми з вами, наші сусіди й друзі, на чиє свинство ми давно великодушно махнули рукою. Що той балкон, коли такі справи в країні кояться!
Велике починається з малого. — Ця проста істина рівно відноситься й до великого зла, й до великих змін на краще. Сьогоднішню тему колонки мені підказали кияни, які з початку тижня бурхливо обговорюють патрульних, які з’явилися на вулицях нашого міста. Перші захоплені відгуки і перші конфлікти з мешканцями міського дна — переходів, тротуарів, ларьків, за яких заступаються жалісливі співгромадяни. Мовляв, як ще виживати людям в умовах кризи, якщо не блошиною торгівлею. У якомусь сенсі правда в цих словах є. Починаючи з кризи 2008 року, вся країна поступово опустилася на дно. Деякі оптимісти, як, скажімо, я, стверджують, що ми нарешті завершили наше тривале семирічне занурення. Саме час поставити питання, що робити далі — надійно заякоряти чи почати довгий, ризикований і важкий підйом. Прийняти стратегію виживання чи стратегію зростання.
Наша влада, починаючи ще з Кучми і Януковича, полюбляє поговорити про досвід сінгапурських реформ. Проте, у нас не люблять згадувати, що в них була не лише економічна й політична складові. Сінгапур знаменитий не лише як один з економічних стовпів цивілізації, а й як світова столиця штрафів. Тут не вистачить зарплати середнього українця, щоб сплатити за виплюнуту жуйку або кинутий повз урну недопалок. Залишив після себе сміття на пляжі або в парку — сплати штраф і кілька місяців безкоштовно попрацюй муніципальним прибиральником. Цієї зими інформаційні агентства розповіли про чоловіка, засудженого до виплати 15 тисяч доларів штрафу й півроку виправних робіт. Вулична камера спостереження зафіксувала, як він три з половиною десятка разів викидав з вікна свого будинку сигаретні недопалки. А якщо його спіймають на цьому ще раз, згідно з сінгапурськими законами, його чекають удари бамбуковою палицею по п’ятах. Кажуть, єдине що допомагає, якщо прості й зрозумілі правила відмовляються доходити через очі й вуха.
Усе це здається нам смішним, варварським і диким. От тільки варто порівняти Сінгапур 1960-х і Сінгапур сьогодні. — Місто стихійних звалищ, стихійної торгівлі, яток і пересувних лотків з містом культури побуту, якій може позаздрити будь-яка європейська столиця. У нас з радянських часів ходить злий жарт: «Можна вивезти дівчину з села, але не можна вивести село з дівчини». У Сінгапурі, у Південній Кореї, а тепер багато де й у Китаї вдалося більше — тут вдалося витравити Азію з Азії, «Шанхай» з Шанхаю. Так, усі ці зміни супроводжувалися успішними економічними реформами, але чи мали б ці реформи такий вражаючий результат, якби їх не супроводжував революційний переворот у культурі побуту громадян?
Так, ми не Азія. Наша точка старту, наше українське дно розташоване незрівнянно вище того, з чого доводилося починати їм. Нам як природженим європейцям не подобається сінгапурська система заборон, руйнівних штрафів і тим паче ударів бамбуковою палицею по п’ятах. Ми благодушно посміхаємося, махаємо рукою й продовжуємо жити як жили наші батьки й діди, яких революції, війни й голодомори вирвали зі звичного середовища, але так і не навчили правил співіснування великих міст. У нас є ще шанс усе змінити. Сьогодні на вулиці столиці, а завтра інших міст вийдуть сотні молодих людей у поліцейській формі — символ нової (добре забутої старої) культури. Вони не зможуть зробити за нас усе — не навчать нас паркуватися й кидати сміття в урну, не поставлять за нас на місце кожного Шарикова й Швондера. Але, можливо, вони стануть для нас тією точкою опори, завдяки якій ми самі зможемо нарешті знайти в собі сили здолати інерцію нашого життя, що веде під укіс. Точкою опори, щоб розчистити нарешті авгієві стайні наших міст.
