Бабусині бої
Моя родина мешкає у невеликому курортному містечку Слов'янську Донецької області. Не можу сказати, що це місце особливе, але й пересічним його складно назвати. Слов'янськ відомий своїми солоними озерами та лікувальними грязями. Але багато хто досі пам'ятають олівцевий завод, якому в радянські часи не було рівних ... і від якого зараз, як це в нас часто буває, залишилися тільки бетонні стіни та добра пам'ять. Травневі свята я зустріла разом з рідними.
Це було напередодні святого Великодня. Я купила все необхідне до столу і натхненна летіла додому, щоб допомогти мамі, пофарбувати яйця в усі кольори веселки. Як раптом біля під'їзду я побачила та почула щось таке, що дуже боляче вщипнуло мене за самісіньке серце.
Біля великого вантажного автомобіля «Хлібокомбінат», галдів розлючений натовп жителів нашого будинку. Вони як бджоли злетілися у двір і так відчайдушно щось скандували, дзижчали, пищали. Я нічого не зрозуміла. Ніяково було питати в чому ж справа, але не так інтерес, як хвилювання взяли гору. Недалеко на лавочці сиділа бабуся, яка мило посміхалася та мовчала, але в її погляді був якась смуток та образа. Вона розповіла мені, що цей «зліт» викликала щедрість народного депутата України Олексія Азарова, який вирішив привітати свій мажоритарний округ № 47 і подарувати кожній родині міста по великодній пасці. Але так вже вийшло, що далеко не всі змогли забрати свої презенти, і тому зайві ласощі необхідно було розділити між іншими мешканцями нашого будинку.
І тут почалася справжня війна. Одна жінка у віці кричала на все горло, що ці паски нещасні повинні належати саме їй, тому що вона в цьому році не встигла спекти їх, що у неї родина велика, що вона біля вантажівки вже годину стоїть та її просто зобов'язані за це обдарувати. Поруч дві бабусі видирали одна у одної частування прямо з рук, лаялися міцними словами, загрозливо розмахували милицями. Не можу навіть передати словами, які в них при цьому були очі! Вони боролися за ці пасхальні частування як за останній шматок хліба, зі сльозами на очах, зриваючи косинки разом з сивим волоссям. Вони наступали на ноги, штовхалися і кричали, кричали, кричали ...
У якийсь момент я зрозуміла - не можу на це дивитися, це удар нижче пояса. Таке відчуття, що кріпосне право ніхто й не відміняв, що відносини між владою та народом не зрушили ні на крок від середньовічних порядків. З панського плеча - паски! А голодні люди: «Мені!», «Дай!», «Дай!». Як же так? Ми ж українці! Ми ж повинні бути переповненими гідністю та повагою не тільки до рідної землі, але й до себе, в нас же стільки століть гартувалася гордість. А тут хлібом пинаются, як футбольним м'ячем і влаштовують істерики, закочуючи очі. Забули чи що? Розгубили ... Заплуталися. Але це старше покоління. Не можу я їх судити. Права такого не маю.
Я так сподівалася, що зараз хоч хто-небудь покладе край бабусиним боям. Обернулася, і побачила, що неподалік від «рингу» стоїть молода сімейна пара і маленька дитина, і сміються, знімають на камеру телефону цю сутичку. Їм було весело! Весело! Остання крапля. Напевно, це дійсно смішно, коли літні жінки б'ються за хлібобулочні вироби?
І це ж не єдиний випадок. Під час передвиборної кампанії в 2010 році в Слов'янську сталася бійня за безкоштовні парасольки з символікою партії «Регіонів». Тільки в цій боротьбі брали участь і старі, і малі.
Показова така картина виходить. Ми мріємо, розвиваємося, читаємо, ми набираємося досвіду, плануємо світле майбутнє, а в наших дворах одні лаються через паски, а інші знімають все це на камеру. Перш ніж злітати, потрібно знайти опору. Нехай кожен сам для себе зробить висновок.
