Без драйву…
Святослав Вакарчук продовжує читати лекції аудиторіям своїх фанів
Вчора в Національному музеї історії України відбулась зустріч із Святославом Вакарчуком – особистістю, яка, безперечно, заслужила шану як співак. Прикметно, що Святослава я особисто пам’ятаю як людину, яка в начебто тотально зросійщеному Луганську могла збирати повний стадіон «Авангард» (саме той, де Юлія Тимошенко колись впала на килим) і заповнювала всю «Театралку», тобто Театральну площу – центральне місце Луганська, де досі сірий Ленін дивиться у нікуди. Добре пам’ятаю той концерт за кілька років до війни. Українські пісні Святослава з притаманним йому драйвом дійсно запалювали серця, хоч би як ця фраза не різала своєю тривіальністю.
Звичайно, людині, яка збирала стадіони не лише в Луганську, але й в московських аеропортах, та ще й з технічною освітою, гріх не спробувати себе ще й у діалогах з аудиторією. І аудиторії збираються послухати лектора Вакарчука, до слів якого насправді треба уважно прислухатись. І справа тут не в семантиці його промов – вони занадто декларативні. Головна інтрига – чи не розігріває поступово Вакарчук аудиторію для ще одного виходу на політичну «сцену»?
Святослав Вакарчук не оминув свого часу Верховної Ради, як не змогла обійти її стороною і відома співачка Руслана. Що й казати, під куполом парламенту перебувала навіть Таїсія Повалій, яка у сесійній залі виглядала досить кумедно. І якби йшлося не про нашу державу, а про якусь країну далекої Африки, то можна було і розсміятись. Але, на жаль, не до сміху. Зі згаданих артистів парламентарі вийшли ніякі, і їхня політична кар’єра в кращому випадку виглядала як фальстарт. Тому, збираючи нині невеличкий зал, який наче навмисно був обмежений для вузького кола слухачів, Вакарчук декілька разів підкреслив – «я не популіст і не політик». Наче для нього ці слова були апріорною синонімічною істиною.
Насправді, схоже, Святослав Вакарчук давно готується до політичної кар’єри. Більше того, свої лекційні виступи він рясно оформлює у досить обтічні візерунки. Тобто залишає люфт для маневру, а отже відкритість до співпраці. Його фрази часто узагальнюючі і підкреслено не гострі. Святослав, читаючи лекцію на тему Незалежності, грішив найстрашнішим – поверхневою «азбучною» декларативністю, яка ховає політиків на самому старті. Якщо, звичайно, за цим «проектом» не стоїть той, хто всерйоз замислюється про електорат. Адже знаємо, що ті, кому «належить» наша країна, усвідомлюють особливості плину часу і відповідний запит суспільства. Певні клани від самого початку розкладають яйця в різні корзини, зокрема вкладаючись у зірок шоу-бізнесу та колишніх журналістів.
З лекції я довідався, що з Москвою треба спілкуватись «з калькулятором і Конституцією». Цікавий образ – російські танки з одного боку і «калькулятор» прагматиків з іншого. Проте співак переконаний, що так як географію ми змінити не можемо, то треба знаходити форми співіснування. Знову ж таки – жодних пояснень і тлумачень такої думки не було озвучено.
Вакарчук вважає, що політики мають займатись «асфальтами», а націю формувати – інтелектуальна і культурна еліти. Самі ж олігархи, на його думку, мають підкоритись закону. Щоправда, як олігархи, які через своїх депутатів пишуть закони, будуть цих законів дотримуватись, співак не пояснив. Окремим стояло питання щодо того, що ті ж самі олігархи нині можуть робити ін’єкції матеріальної чи іншої зацікавленості вже новому поколінню політиків, які, зокрема, народжуються в середовищі медіазірок.
Начебто наївність висловів Вакарчука, де нікого не можна чіпляти, зрозуміла. Саме тому, коли «Дню» довелось поставити запитання Святославу щодо неможливості проведення будь-яких реформ в умовах кланово-олігархічної системи, Вакарчук несподівано почав «загинати» тему щодо згаданого «калькулятора». Більше того, натякати на те, що клановий олігархат – це зовсім не корінь біди. На думку Вакарчука, з Росією повинні бути прагматичні стосунки. Слова «агресор» чи «окупант» жодного разу з його вуст не пролунали. Так само як не пролунало жодного прізвища тих, хто до такої «системи» привів.
Вакарчук вважає, що для розбудови незалежності треба зробити кардинальні зміни в трьох сферах – освіта, армія та судова система. Останній співак приділив особливу увагу і вважає, що в судовій системі має бути запроваджений суд присяжних. Звичайно, аудиторія (а це здебільшого юні дівчата з аркушем для автографа) раділа, а деякі з присутніх майже кожне слово Вакарчука супроводжували ритмічним головохитанням, що мало засвідчити згоду з виступаючим.
Не лінився Вакарчук із історичними паралелями та всіляко демонстрував свою начитаність, цитуючи, зокрема, відому книжку Лі Куан Ю. Але коли справа дійшла до питання особистої незалежності співака (а отже людини з аудиторією, масою фанів) від кланових олігархів, то обтічність Вакарчука «зашкалила». Він для чогось порівняв наших олігархів із родиною Рокфелера, зовсім не вбачаючи суттєвої відмінності між тими, хто саджав яблуні, і тими, хто вкрав вагон яблук. Така постановка питання оголює дуже принциповий момент. Де межа між власною позицією і особистою зацікавленістю? На запитання «Дня» Вакарчук відповів чітко – «ніхто мене не зверне зі шляху». Відверто кажучи, аудиторії так і не став зрозумілим «шлях» Вакарчука, хоч дехто його і назвав «совістю нації». Поки що співак залишається шоуменом і при цьому набирає певну політичну капіталізацію, яку згодом можна буде подати як повноцінний політичний проект.
Фото Артема СЛІПАЧУКА, "День"
