Біблійна історія у білоруській тюремній камері
Вісім років тому я потрапив за ґрати. Був березень 2006-го, мені було дев’ятнадцять років, а Аляксандр Лукашенка в енний раз став Президентом Білорусі. Саме остання подія й відправила мене в камеру.
Пам’ятаю, що той березень був до біса холодним – аж не вірилося, що зима може тривати так довго. Холоднечу я собі банально пояснював тим, що Мінськ знаходиться значно північніше моїх країв, а отже й зими тут мають право бути довшими. То був час, коли мені дуже хотілося виглядати поетом (зрештою, коли, як не в дев’ятнадцять, мають виникати такі бажання?). Поет у моїй уяві мав довге волосся, ходив у чорному пальті й чорному береті. Звідки взявся цей образ і чому він зараз мені більше скидається на екзальтованого художника? Хай там як, а з потяга на вокзалі в Мінську я вийшов саме так – у пальті й чорному береті, з-під якого кучерявилося волосся.
Ще однією рисою біографії справжнього, живого, не-кабінетного поета мені здавалася трагічність біографії, що межує зі смертю. Поет мусить горіти й згорати, його життя має бути наповненим пригодами й коханнями, його смерть має бути швидкою, як блискавка. А які можуть бути пригоди, якщо тобі дев’ятнадцять років, живеш ти у провінційному містечку й вчишся на філфаці? Правильно, хіба якась книжка загубиться, після чого хвилин десять слухаєш нотації старої бібліотекарки. Ну, або перші дві пари проспиш, після чого тобі вже соромно йти на третю. Такі «перипетії» чоловічий характер не шліфують, поетичної біографії не створюють. Тому вибору великого в мене не було – найближча географічно велика халепа була в Білорусі.
Так я й поїхав спостерігачем на вибори президента, чи – як тоді влучно казали – на вибори Лукашенка. Про вибори нічого цікавого не запам’яталося, бо й виборів як таких не було, натомість пригоди почалися разом із післявиборчими мітингами. Протестувальників у центрі Мінська було мало, хоча білоруси говорили про рекордні кількості незадоволених на вулицях. Два чи три великі мітинги, а потім протест почав згасати. Найзапекліші патріоти Білорусі (серед них і я) на центральній площі виставили наметове містечко, імітуючи революцію. Вже на третю ніч його змів тамтешній Беркут, а нас, бунтівників, побито й кинуто за ґрати.
Про небувалий холод наприкінці березня 2006-го я пам’ятаю завдяки вже згаданому берету. У в’язниці було так холодно (здається, температура була мінусовою), що я лягав спати в черевиках і пальті, а берет натягував на голову повністю, аж до підборіддя, як дитячий чепчик. Через два дні мене відвезли до суду, який виніс вирок у 15 діб арешту й заборону в’їзду до Білорусі на десять років.
Після суду в’язнів розподіляли в інші камери тюрми Акрєстіна на околицях Мінська. Зокрема я потрапив у так звану «міжнародну», в якій вже сиділи семеро учасників антилуканшенківського бунту. Був серед них ще один українець з Волині, росіянин, кореєць, двоє грузинів, латвієць і канадієць. Канадієць походив з Квебеку, звати його було Фредом. Так склалося, що день народження Фреда випав якраз на час ув’язнення. У той день до нас з візитом прийшов консул Канади, а з собою приніс цілу торбу всіляких наїдків. Після тюремної баланди ми були такими голодними, що не могли відвести з тієї торби поглядів, і все чекали, коли ж нарешті консул піде. У торбі був тортик зі свічками, хліб, ковбаса, часник, мариновані помідори, смажені відбивні, варені яйця й упаковка соку. Ми все це нашвидкуруч нарізали й заходилися святкувати день народження нового друга. Трохи попоївши, відкрили сік і – чудо – він виявився чистою горілкою! Кмітливий консул проніс нам літр горілки через всі контролі! Трохи згодом ми відкрили спосіб: сік з упаковки висмоктали шприцом, а потім так само залили туди горілку. А в кінці дірочку заклеїли цінником. Ми були зворушені й щасливі.
Розлили, пили й по черзі вітали Фреда. У мене не було нічого для подарунку – у в’язниці навіть шнурівки забирали. Тому під час тосту я подарував другові обіцянку: сказав, що ніколи не забуду цю прекрасну хвилину, а ще – як починаючий письменник – обіцяю її колись у майбутньому описати. Довго говорити я не міг, бо всі дуже хотіли випити. Фред хильнув і лукаво усміхнувся, немов знаючи, що ця обіцянка так ніколи й не буде виконаною. Але я дотримую слова – і описую день народження мого друга Фредеріка. І сік, який цілком по-біблійному зробив той день незабутнім.
