Біг на місці
Маркес писав: «Брехня зручніша за сумніви, корисніша за любов, і довговічніша за правду».
Ми живемо в епоху тотальної брехні, інформаційної війни та імітацій. Фальшиві новини, демагогія, ботоферми і тролі привели до того, що від понять «свободи слова», «демократія», не залишилося ані сліду. Вільно чи мимоволі ми стаємо носіями пропаганди і хаосу. Коли на людей обрушується хаос, вони обирають те/того, хто їм «подобається», а це є ефективна наративна конспірологія.
А формула «піпл хаває», що насаджується роками, стала аксіомою, в яку беззастережно повірили, здається, всі! Відмінні акторські здібності майстрів пропагандистського жанру на ТБ (всі ці заламування рук, голосові модуляції), а головне, правильно підібрані спікери (вони повинні бути винятково «свої») на безкінечних ток-шоу, які готові розірвати будь-кого, хто думає інакше, на тлі яких ведучі виглядають мало не зразками толерантності, працюють не тільки на обдурення людей малоосвічених, але і на розвиток комплексів у людей цілком освічених. Інформаційна нечистоплотність на вітчизняних «блакитних екранах» ведеться через образи, слова, картинки, навіть гумор. Ціль — обробка свідомості!
Та і виправдати нам будь-що, будь кого – це не проблема: «.. ну подумаєш, що немає досвіду, про те чесний хлопець!», «ну і чим вам Медведчук не догодив, він же турбується про нас, а ви його…?».
В підсумку 30 років одна і та ж сама приказка, що такий вже у нас народ, гідний тієї влади, що має, а тому нічого в Україні швидко змінити на краще неможливо і навіть намагатися не варто... Ну так це саме та думка, яку і хоче вселити громадянам, що рефлексують, влада: не треба і намагатися, все одно не вийде...
Тобто сама влада, виходить, в намальовану нею ж картинку одночасно і вірить, і не вірить. З одного боку, потрафляючи все наростаючому божевіллю заяв своїх спікерів, з азартом уловлює еманації начальства регіональної номенклатури, з іншого — підозрюючи, що, хоча це все схвалює «більшість», весь цей дурний, але терплячий «піпл» в якийсь момент може зірватися з котушок.
Україна — країна імітацій. Виникла імітація правління людиною при повному або майже повному розумінні того, що він імітує ці дії.
Але завершивши одну імітацію, правлячі верхи тут же виявили, що потрібно створювати нову, причому вже не одну, а мозаїку імітацій, для кожного класу і випадку свою. Далі більше — ситуації ставали важчими і неоднозначнішими, були потрібні імітації стрімкі і переконливі, вбивчі для одних, захоплюючі для інших. У піковий момент знадобився і зовсім вищий пілотаж: імітація одночасно і війни, і миру, і участі, і неучасті.
Останні два роки країна ще більше перетворилась на сцену, на якій всі актори . Відрізнити підробку від реальності стає все важче, імітації відведено ключове місце в політичній, соціальній та особливо в інформаційній сфері.
Хіба що в економічній площині зробити це не так просто, але теж можливо.
Не тільки Остап Бендер знав 400 порівняно чесних способів відбирання грошей у населення. Наші чиновники намагаються переплюнути великого комбінатора і винайти на додаток до відомих способів все нові.
Практично вся країна, за невеликим винятком, живе в напівпрістойній бідності. Становище пенсіонерів найвідчайдушніше — влада просто викинула їх за непотрібністю у відвали відпрацьованої породи. Про те імітація турботи про пенсіонерів пройшла «на ура» — додали від 6 до 19 грн. до пенсії. Люди в Україні коштують так дешево...
Імітації будуть множитися і наростати, тому що вони іманентні життю і тим, хто ним керує. Імітація всемогутності та обраності, безкомпромісності та здатності домовлятися, готовності цінності захищати або оперативно їх створювати. По ситуації. Тактика створення цінностей відпрацьована і зараз в цьому знову можна переконатися. Імітація важливості і не важливості тієї чи іншої теми працює як вимикач світла на стіні. Увімкнули-вимкнули, висвітлили або занурили пітьму.
Ймовірно, так може тривати ще довго. Життя на підмостках, актори завчено бубонять даний їм текст, суфлери бадьоро імпровізують, за кулісами натхненно підспівують. У кожного виникає своя реальність і тільки її він буде вважати єдино вірною і незаперечною.
Прийде час, і імітація з симуляцією закінчиться, просто з неї стануть прориватися ознаки реальності. Реальність міжнародних рішень, реальність внутрішніх електоральних невдоволень, з полями битви за достовірність. А потім завіса впаде і над дверима загориться слово «вихід»!
