Black Tie на пляжі
Опудало теж думає, що «косить» під загадкового хіппі, саме цією фразою, що раптово формулюється, і озвучився мій острах від випадково побаченого на екрані. Уловила кадри з недавнього кінофестивалю в Одесі, точніше, впевнена — пародію на традиційну червону доріжку. Навіть не зафіксувавши хто йшов, не знаю, що зазначалося в репертуарному меню, можливо, і атмосфера була талановитою, але, побачивши, у що одягнуті наші кінокралі, — не дуже й віриться. У їхньому реквізиті, вірніше, «сексвізиті» мерехтіли ніби покусані бджолами губи, безглузде перевантаження або недовантаження в різних частинах тіла, і якщо порівнювати з буревієм несмак, то тут — найвищі бали. Хода їхня була самозакоханою, з нарцисичною упевненістю в своїй неперевершеності. Навіть забула, що більш доречно — видивлятися знайомі обличчя улюблених акторів, але «вбрання» вкрало увагу — не змогла впоратися з тим, що мене образило побачене. Можливо, лестощі та ілюзія — їхнє повітря, та, може, не варто узагальнювати і, звичайно, це не найголовніша печаль нинішньої нашої реальності, але додавати ще й приниження від параду клонованих Пронь Прокоповних все ж занадто. Будь-які незначні деталі, згрупувавшись, не запитуючи дозволу, вміють підняти свою значущість, перетворившись на критичну масу. На щастя, зауважую щодня — київська вулична мода виглядає цього літа набагато пікантнішою, симпатичнішою, більш жіночною, а головне, не так часто — смішно, хоч, і не без цього. Пам’ятаючи, що надія навіть більш небезпечна за відчай, вірячи і не вірячи, що всього можна навчитися, все ж хочеться сказати — шліфуйте, формуйте свій смак навіть з нуля, і як варіант, уважно розглядаючи вітрини магазина славетного німецького дизайнера Аннет Герц, у Києві є така можливість. Зрозуміло, що більшості недоступні ціни її пропозицій, але її проста розкіш в одязі для багатьох і для мене зокрема — енциклопедія без дна. У її вбранні — ані грама нарцисизму і стільки теплої непомітної елегантності... Та й у нас достатньо тонких дизайнерів, сподіваюся, на доріжці майоріли не їхні фантазії. До речі, у вишуканій садибі Аннет приголомшує її гостей дивна скульптура під назвою «Нарцис і його втрачене его», і, мені здається, вона теж формує смак. Якщо радять бувалі — читайте книжки, їх написали розумні люди, то можна й доповнити: дивіться на продумані тонкими художниками речі, може, й кінозірок перестане боятися смак.
Про це розмовляли ми в своєму, жартома названому, англійському клубі, з подружками, і вирішила всім поставити одне питання: «Що з нематеріальних надбань подарувало це літо?». Замислилася ненадовго, відповіді посипалися, дивуючи і простотою, і щирістю. Перша відразу захлинулася від нового захвату: «Човен, звичайно, човен. Мені віддала як непотрібну вже цю стареньку посудину сусідка по дачі. І тут почалося: місяць або навіть більше, адже працюємо в Києві, а живемо за містом, ми думали лише про неї. Спочатку готували до фарбування, ущільнювали боки, затягнули всі щілини, зашкурили, розрівняли і пофарбували в ошатний білий колір. Потім настав час мотора, навіть на весла, які коштували 1500 гривень, не поскупилися. І що ж у цьому нематеріального, — випередивши наше питання, сама і відповіла, — старий човен ніби розширив мій горизонт, ніби вперше подарував деснянську красу, з її затоками, новими чудовими куточками, і я зрозуміла — білий човен — фаворит мого літа». «Треба подарувати їй щось капітанське на день народження», — подумки вирішила. Інша подружка, яка прекрасно водить авто, повернувшись з Голландії, куди возила на виставку свої скульптурні роботи, раптом зрозуміла — вона пропустила щось дуже важливе, не освоївши велосипед. «Осідлала» велосипед сина вперше, але швидко навчилася, і тепер знає, як розслаблятися з вітерцем.
Наша вчителька побувала в серпні в Яремчі на зборах танцювального гуртка. Вона вже багато років захоплена вальсом, румбою, танго, в якого безліч нюансів, вважаючи, що всілякі дискотечні підстрибування — це танці первісних людей у порівнянні з красою правильно вибудуваних рухів. Вона чекає репетицій і, проводячи свої уроки англійського, поглядає на годинник — скільки залишилося до танців. «У Яремчі в останній вечір, — почули ми продовження, — організатори подарували нам свято — запросили ввечері на високу гору, де на галявині, освітленій свічками, грав для нас саксофоніст. Я потрапила на бал, навіть затамувала подих від чистого щастя, в чудових живих декораціях. Ми танцювали там вгорі, і це — мій головний літній автограф». Наша невгамовна відмінниця Леся настільки просунулася в знанні мови, що роздала нам варіанти перекладу відомого хіта «Мандрівники вночі» для порівняння. Прочитавши слова в своєму варіанті: «Знайшли кохання мандрівники вночі, ти моя, ти мій», і зрозуміла, що не хочу порівнювати вміння перекладачів, мене все влаштувало і в цьому тексті, а ще зрозуміла — сама неабияк відстала в англійській. Є в нашій компанії і хазяйка ресторану, і невеликого готелю при ньому, вона навіть на нашу панібратську зустріч прийшла з графіком виходу свого персоналу на чергування. Її телефон для робочих консультацій ввімкнений цілодобово — це вже стало відкриттям і для нас.
Так от, цими днями у неї гостив, замовивши послуги заочно, заморський гість, який, приїхавши до Києва і здивувавшись, що його везуть так далеко за місто, повторював лише одне слово: «Поділ, Поділ, де Поділ?». Звичайно, через день-два він відвідав бажаний Поділ, але, потрапивши в пишність такої гостинності від найсвіжіших салатів, які тут виглядають як полотна авангардистів, здивувавшись витонченості кулінарної думки, яка, здається, теж працює цілодобово, побачивши чудовий стилізований і незайманий ліс довкола, продовжив своє перебування ще на тиждень, і це зрозуміло — в Європі така щирість до прайсу не входить, це дуже розкішно. А в чому ж особливе її задоволення, можна було б запитати, але відповідь була відома — адже вона абсолютний трудоголік, хоч могла і байдикувати, живучи за затишною турботою чоловіка.
Кажуть, що жінка довго пам’ятає квіти, які їй не подарували, а у мене навпаки — в день медового Спасу незнайомий чоловік на вулиці у якомусь пориві простягнув букет білих голкових із запахом меду лілій, причому, на щастя, без будь-яких липких слів, а з якоюсь мінімалістською елегантністю. Просто так.
Я пам’ятатиму саме ці квіти.
